Чт, 23.11.2017, 13:10
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
Як Ви ставитесь до екуменічного руху?
Всього відповідей: 353
Головна » Бібліотека » Різні статті

Лев Силенко та його “Мага Віра” (погляд православного історика)

В наш час значно поширилися різноманітні новітні релігійні та містичні організації: християнські,орієнталістські, синкретичні, сайєнтологічні, езотеричні, сатанинські та язичницькі, які нерідко є деструктивними за своєю сутнісю. У неоязичестві штучно реанімовані язичеські вірування примхливо переплелися з окультизмом та деякими іншими модними нині антихристиянськими релігійними течіями й практиками. Неоязичество виникло у Європі ще у другій половині ХІХ ст., а у ХХ ст. воно вже набуло певної популярності. Досить сказати, що нацистська верхівка “Третього рейху”, в першу чергу Гітлер та Гіммлер, ненавидячи християнство і плануючи його знищити після перемоги Німеччини у Другій світовій війні, підтримували німецьких неоязичників, які реанімовували культи Вотана, Одина, Тора та інших божеств давньогерманського язичеського пантеону, а водночас займалися окультизмом. В наш час неоязичество набуло певної популярності на пострадянському просторі, насамперед в Росії, Україні та Литві. В Україні ще у довоєнний час, а потім на еміграції, неоязичество першим став популяризувати санскритолог і філософ Володимир Шаян (1908-1974). Його послідовником був Лев Силенко, котрий у 1966 р. створив у Чикаго першу громаду своїх однодумців. В Україні ж з 1991 р. силенківці діють цілком вільно. В наші дні прихильники РУНВіри в материковій Україні мають понад три десятка не дуже чисельних громад, але вони залучили до себе частину української інтелігенції (поети, письменники, викладачі вузів та ін.).
Звичайно на сторінках невеликої статті важко всебічно охарактеризувати вчення Льва Силенка, але як говорить древня східна мудрість: “Навіщо ж пити все море, щоб пізнати його смак?”. Досить і однієї ложки…
Вся премудрість РУНВіри базується на “Мага Вірі” - книзі Льва Силенка, котрого самі рунвірівці розглядають як богопосланого “Вчителя і Пророка”. Повна назва цієї товстелезної (1427 стор.) книги звучить так: “Мага Віра. Рідна Українська Національна Віра (РУНВіра). Велике світло волі. Співвідношення віри, науки, філософії, історії”. Силенко демонстративно відкидає тут літочислення від Різдва Христового і датує час видання даної книги таким чином: ”10.979 рік Дажбожий”, що означає 1979 р. (в принципі Силенко міг написати й 15.979 чи 21.979, різниці ніякої нема…). Що стосується місця видання, то замість точних вихідних даних бачимо досить претензійне “Велика Британія – США – Канада – Австралія - Західня Німеччина”. (При посиланнях ми будемо вказувати тільки сторінки цієї книги).
В першу чергу звернімося до особи самого Льва Силенка. Про нього взагалі відомо мало. В колах рунвірістів побутує тільки офіційне “житіє” “пророка”, яке точніше окремі епізоди його життя. Отже Лев Терентійович Силенко народився 27 вересня 1924 р.(?) (точна дата народження складає чомусь таємницю, доводилось навіть читати, що Силенко народився у 1932 р., хоча тут явна помилка) в одному із сіл України. У “Мага Вірі”, яку рунвірівці сприймають як істину в останній інстанції, підкреслюється, що дід по матері Л.Силенка – Трохим Півняк був язичником (він “молився до Дажбога. Усі знали, що він язичник” (19); він нібито й вітався з людьми по-язичеському (“з Дажбогом ідучи”), в дусі язичества виховував онука (“був моїм мудрочолим учителем”(21). Прадід діда Трохима у свою чергу “був волхвом…жив більше сто літ” (21). Мати “пророка” мала нібито ім’я Світанна (крім християнського - Олена). Силенко обходить делікатне питання про те, чи був він охрещений як православний, що було нормою в українському селі до більшовицьких гонінь. Підкреслює натомість, що ще немовлям “був освячений за скитським (козацьким) обрядом”, “мене голого занурили з головою в крижану воду”(18). Таким чином, рунвірівське “житіє” змальовує Силенка як живе уособлення язичеських традицій, який нібито зберіг передання про давні язичеські обряди, про язичеський пантеон (Дажбог і т.д.), щоб передати його людям ХХ ст. Щоб підсилити це враження Силенко уводить у “Мага Віру” образ волхва Сили, нібито його (Силенка) далекого предка. (Між іншим, ім’я Сила походить з давньоєврейської, закріпилося і в латинській мові, перекладається як спокій; так звали одного з апостолів). Цей волхв прибув з внуками Росаном та Удаєм до Києва у 1240 р., щоб допомогти боронити столицю від монголо-татарської орди, а водночас, щоб полемізувати з православними священиками та ченцями. Після падіння Києва Сила подався за пороги, щоб козакувати (636-645). Потім, у 1659 р., спливає козацький полковник Силка (натякається, що це теж нібито предок творця РУНВіри), прихильник гетьмана Івана Виговського, якого напередодні Конотопської битви схопили й закатували царські вояки (“москалі…прикували полковника Силка до гармати, зав’язали рота, щоб мовчав, і ножами м’ясо від кісток відрізували”)(857). Отже, Силенко виглядає не просто нащадок волхвів, але й нащадок великих українських патріотів, який пристрасно вболіває над долею Батьківщини, гнобленої іноземними окупантами, в першу чергу московськими більшовиками.
Але наскільки правдивим є Силенко, коли розповідає про історичні події. Візьмемо наприклад згаданого вище Силу. Жодне історичне джерело не згадує про Силу – учасника оборони Києва 1240 р. Волхв Сила – це плід фантазії автора “Мага Віри” і не більше. А взяти хоча б злощасного Силку, який дійсно промайнув в історії України пізнішого часу. На початку 1659 р. він навіть назвався наказним гетьманом й укрився із своїми прихильниками в Зінькові [1]. От тільки біда (для “правдивого” Силенка і його “Мага віри”), що Силка був якраз на боці отих самих московських агресорів, а не навпаки! Як пише український літописець XVII c. Феодосій Софонович, Силка укрився у Зінькові “з людом царским”, тобто з московськими стрільцями, і саме його Виговський вибивав тоді з міста! У цьому питанні одностайні всі джерела. Тоді Зіньків Виговському взяти не вдалося, потенційний предок Силенка виявився вірним холопом Москви. Тільки після переможної Конотопської битви Силка був взятий у полон і розстріляний козаками за зраду (за іншими даними він втік з московитами і слід за ним пропав)! Ось так виглядає реальна історія, яка базується на історичних джерелах і яка не має нічого спільного з брехливою версією Силенка. А чи не так і з біографією “пророка”?
В реальному житті вона виглядає куди прозаїчніше і зовсім не так, як намагається переконати своїх читачів Силенко. В пресі якось промайнуло якось повідомлення про службу Силенка у німецьких окупантів в роки війни, через що він мусив тікати на Захід. Не можу сказати, як там воно було насправді, не буду стверджувати достовірності таких чуток. Але залишається великий знак запитання: чому ж такий великий патріот, яким сам себе Силенко змальовує в “житії”, у тяжку для Батьківщини годину не пішов до лав УПА чи до українського підпілля? Або якщо він так ненавидить большовиків, то чому ж не піднявся на боротьбу з ними в Україні? Не беруся відповідати на ці питання замість Силенка, але його мовчанка виглядає як на мене дуже дивною. Стільки понаписувати всякої всячини, а такого важливого питання навіть не заторкнути!
У 1944 р. Силенко опинився в Берліні. Тут з ним випадково зустрівся інший молодий українець (член підпільної самостійницької організації “Чернігівська Січ”), примусово вивезений до Німеччини – Яр Славутич (1918 р. н.), відомий в подальшому український поет і науковець. Тут надаємо слово самому Славутичу, спогади якого вміщені у недавно виданому в Києві п’ятитомнику творів [2]. При знайомстві Силенко поцікавився у Славутича, що означає його ім’я Яр. Той пояснив, що в основі лежить ім’я язичеського божества Ярила. (це ж “український Аполлон”). “Уперше чую! Невже? – дивується Силенко. “А про Дажбога чули?” – питаю. “Та щось там говорили про нього у школі…” Ось Вам і нащадок волхвів, ось Вам і зберігач народних традицій, який тільки краєм вуха чув про Дажбога і то тільки те, що “проходили” за шкільною програмою! Не згадав тут Силенко ні про прадіда - волхва, ні про науку “язичника” діда Трохима!
Після закінчення війни Силенко, як і сотні тисяч українців, опинився в таборах “ДіПі” (переміщених осіб). Переважна більшість з них прагнула виїхати з розбомбленої і голодної Німеччини далі на Захід, найкраще б до США та Канади. Але й тут життя українських емігрантів та біженців, або як тоді казали скитальців, якось тривало, в тому числі й церковне. І ось бачимо Силенка в лавах оборонців… православної віри, про згадував у коротенькій замітці тодішній часопис митрополита Іларіона (Огієнко) “Слово Істини”. Доводилося чути від українських емігрантів повоєнної хвилі, які знали Силенка в ті часи, що він встиг побувати і в лавах греко-католиків!
Врешті йому вдалося виїхати до Канади і тут він став пробувати своїх сил на полі літератури і мистецтва. Для початку обрав собі досить “скромний” псевдонім: Лев Тигрович Орлигора! Мені довелось читати його твори тієї пори (кінець 40-50-і роки). Це кілька збірок поезій (найважливіша вийшла під заголовком “Люблю”) та оповідань, навіть маленька повість. Прозові твори, хоч і нуднуваті, але сповнені гнівних інвектив проти більшовизму. Я особисто цілком поділяю пафос Силенка у даному відношенні, але ж з художньої точки зору його твори, м’яко кажучи, залишають бажати кращого. Його поезія є на рівні творчості рядового кореспондента районної багатотиражки. Щоправда я не є літературним критиком, можливо й помиляюсь. Але чи помиляються професійні літературознавці? Останні вказують на потужний талант таких видатних українських емігрантських літераторів як Іван Багряний, Василь Барка, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Тодось Осьмачка, Улас Самчук і т.д., і т.п., уважно аналізують їхню творчість. Навіть у довгому ряду “і т.д., і т.п.” місця для Орлигори-Силенка не знайшлося! Навіть досить прихильний до нього Яр Славутич, який у своєму огляді творчості українських поетів та прозаїків Канади, здається, не проминув нікого, відвів лише сторінку-другу Силенку-Орлигорі, але не знайшов у його творах нічого особливого. Зрештою твори Багряного, Самчука та інших літераторів все частіше перевидаються, їх залюбки читають нові й нові покоління українських читачів. Про літературну ж діяльність Силенка навряд чи знають навіть його найближчі однодумці.
Характерно, що саме Яр Славутич першим зауважив дивну розбіжність у деклараціях і творах Силенка; здивувався тому, що творець “Мага Віри”, сповненої ненависті до Христа й християнства, у своїй збірці “Люблю” не висловлює нічого антихристиянського. Силенко називав тоді у своїх віршах Україну навіть “сестрою Христа”; Україна у нього є “Бога дар”, яка “несе хрест”. Як пише Славутич, це “Цілком християнський погляд!” і слушно дивується, чому в пізнішій поемі, названій уже “Мага віра” “з кожного рядка 699 строф у поемі клекотить сильна ненависть до християнства” [3]. Оскільки талановитого поета чи прозаїка з Силенка не вийшло, він переключився на кінорежисуру. Але тут результат був ще гіршим. До того ж кінозйомки вимагають куди більших капіталовкладень, ніж написання віршів. Силенкові довелося шукати спонсорів, в т.ч. й у православних церквах, причому свої пошуки грошей він прикривав іменем предстоятеля Української Греко-Православної Церкви в Канаді (таку назву мала тоді Українська Православна Церква в Канаді), митрополит Іларіон (Огієнко). Коли це стало відомо, газета “Вісник”, офіційний орган УПЦ в Канаді, опублікувала “пересторогу”, відмежовуючись від Силенка і підкреслюючи, що він не має ніякого уповноваження від митрополита чи консисторії знімати фільми.
Мені вдалося розшукати в архіві митрополита Іларіона лист самого Силенка-Орлигори, який показує “потомственного язичника” із зовсім несподіваної сторони. Виявляється, що Силенко, писав тоді зовсім не так, як уявляють собі читачі “Мага віри”. Він рекомендує себе як… ревного православного: ”я - людина, що глибоко шанує Вас (митрополита Іларіона - Ю.М.), молиться за Вас; всюди підкреслює Ваші великі заслуги перед святою православною церквою і Україною”; вказує, що він дійсно приходив до цього православного митрополита за благословенням знімати кіно, що планував навіть знімати документальний фільм про “Великого митрополита”, як він сам називає Іларіона, і про українські православні церкви в Канаді. Силенку-Орлигорі, бачте, стало боляче, що “Вісник” “відхрещується (виділено нами - Ю. М.) від мене”, в той час, коли він (Силенко) возвеличує “святі православні храми в Канаді”. “Мені дуже боляче на серці!” наголошує Силенко з пафосом як щирий православний, якого незаслужено образили в найкращих почуттях.[4]. Але митрополит Іларіон уже зрозумів з ким має справу і своєї позиції не змінив. Силенко цього не забув і на сторінках “Мага віри” хоч і використав деякі праці митрополита, але й не пропустив нагоди вколоти вже покійного владику, як от: (“митрополит Іларіон Огієнко – одурений провідник одурених”)(114).
Зазнавши фіаско на культурному фронті, Силенко вирішив піти шляхом американського письменника-фантаста Рона Габбарда (1912-1988). Останній, коли йому набридло жити на малі літературні гонорари, знайшов для цього кращий спосіб для прожиття: заснував свою власну релігію. Але якщо Габбард принаймні був більш-менш самостійним у створенні своєї секти і щиро визнавав головну причину її створення (гроші!), то Силенко по суті запозичив головну ідею у В.Шаяна. Про те, де він взяв гроші на безбідне життя, видання книг, будування язичеського храму-капища, він і досі мовчить.
Можливо хтось скаже, що Силенко був змушений приховувати свої язичеські погляди або ж пройшов еволюцію від християнина до язичника. Якщо взяти під увагу перший варіант, то у вільному світі ХХ ст. Силенку не було чого боятися і приклад Шаяна та його прихильників живий тому доказ. Зрештою не треба було б тоді лізти Силенку в перші лави борців за православ’я, прославляти засобами кіно православні храми і православного митрополита. Якщо ж взяти другий варіант, то й тоді не сходяться кінці з кінцями. Якщо Силенко був православним, а пізніше став язичником, тоді варто було б чесно признатися у цьому, а не корчити з себе потомственного язичника. А так у “Мага вірі” ллється потік брехні, монтується “житіє” непохитного (з діда-прадіда!) язичника, яке при ближчому розгляді виявляється звичайною фальшивкою. “Збрехавши одного разу, хто тобі повірить?”.
Відзначимо, ще одну цікаву річ. Силенко, вже маючи можливість не тільки приїхати до України з 1991 р., але й виступити перед широкою аудиторією, у прямому ефірі по радіо чи телебаченню, не захотів нею скористатися. Якби він вийшов на контакт з широкими масами слухачів, тоді б йому можна було поставити принципові запитання й перевірити наприклад, що являє собою не на словах, а на ділі його кваліфікація як історика чи мовознавця. Це не є випадковістю. Силенко свідомо уникав таких зустрічей, інакше б дуже швидко зник той ореол нібито всезнаючого вчителя, яким він себе оточує. Така лінія поведінки типова не тільки для нього, але й керівників ряду інших сект, які не мають достатньо сильної харизми, глибокої ерудиції, полемічної вправності, врешті красномовства, як наприклад Марина Цвигун (вона ж “Марія Деві Христос”) з сумнозвісного “Білого братства”. Тепер же говорити про можливість зустрічі Силенка з широкою українською аудиторією вже не доводиться з огляду хоча б на дуже похилий вік “пророка” і спосіб його життя.
Придивимося ближче до “Мага віри”. Через те, що вона має дуже великий обсяг, неможливо основні її положення належно розглянути у даній статті, але в подальшому сподіваюсь до цього ще повернутися. Тут же варто вказати тільки на деякі характерні моменти. “Мага віру” умовно можна поділити на три частини. Перша з них – це саморобні язичеські молитви Силенка, своєрідний устав конфесії, яку він створив, банальні педагогічні поради; тут пропонується також опис певних обрядів, правил, містяться питання, які Силенко від імені ще неіснуючих (принаймні в час написанні “Мага віри”) своїх послідовників ставить сам собі і сам же на них відповідає. Про цьому він запозичує певні ідеї із зовсім неукраїнських джерел! В результаті виникла дивна суміш з індуїзму, буддизму, зороастризму та українського язичества. Знання про останнє у науковому світі і нині є дуже й дуже фрагментарним, але Силенка це не хвилює. Коли якоїсь інформації бракує, то він легко латає діру вигадками, а цю “відсеб’ятину” видає за якесь одкровення. Якби якимсь дивом ожив давній волхв і прочитав писання Силенка, то дуже здивувався б від тих “творчих” доповнень та запозичень до старого язичества, автором яких є Силенко. Дивно, що рунвірівці, наголошуючи на автохтонності своєї віри, чомусь не помічають чужерідних запозичень у “Мага вірі”. Головною ідеєю “Мага віри” є відверта ненависть до Христа й християнства. Цілком слушно висловився з цього приводу сучасний релігієзнавець проф. Дмитро Степовик: з “Мага віри” та з новіших витворів рунвірівців уже в самій Україні “Мудрість української правди” та “Святе Вчення Пророка й Учителя Лева Силенка”(1996) “можна скласти цілий словник богохульних слів, усіх можливих негативних синонімів, оцінок святих Євангелій, особи Господа нашого Ісуса Христа, Церкви”[5].
Друга частина “Мага Віри” присвячена історії. Силенко пробує наслідувати Біблію у цьому відношенні, але викладає свої релігійні постулати на тлі історії України і звичайно ж з антихристиянських позицій. Взагалі премудрість “Мага віри” полягає в компіляції її автором наукових та науково-популярних праць як вітчизняних (Антонович, Аркас, Грушевський, Костомаров, Липинський та ін.), так і зарубіжних (Вуллі, Карамзін, Ключевський, Крамер та ін.) дослідників. До речі, перевірити правдивість передачі ним авторського тексту чи інтерпретації в багатьох випадках складно, бо він часто не подає точних вихідних даних книг чи статей. Це характерна ознака плагіаторів і компіляторів, які не хочуть бути спійманими за руку, тому вони й прагнуть сховати кінці у воду.
Бажаючі можуть прочитати в російському перекладі книгу шумеролога зі США Самуеля Крамера “История начинается в Шумере” (М., 1966), в якій небезпідставно доводиться заслуга шумерів як першопрохідців в розвитку багатьох галузей людської цивілізації. Силенко бере у Крамера (з англійського видання книги) і викладає у вільному переказі потрібні йому факти, тільки робить одну “невеличку” зміну: оголошує шумерів українцями. Але ж давно вимерлі чи асимільовані шумери були зовсім іншим народом! Вони й говорили іншою мовою (збіг у звучанні окремих слів не доводить мовної спорідненості між шумерами й українцями), дуже значними є відмінності в галузі матеріальної та духовної культур, є й значна антропологічна різниця (шумери, судячи з малюнків та скульптурних зображень, подібні до жителів сучасного Іраку, що є природним, нагадують і знайоміших нам вірмен чи типових представників деяких інших народів цього регіону (Близький та Середній Схід). Так само чинить Силенко, коли тягне обома пригорщами з книг археолога Леонарда Вуллі та інших науковців, не відкидає навіть невідомо ким писаних заміток з газет та газеток, вставляючи час від часу свої багатозначущі словеса: “стою біля руїн міста Ур”(87), “оглядаючи ці бібліотеки” (шумерського клинопису)(83), “я досліджував мову “Вед” і “Авест” (27) і т.д. Варто нагадати, що спільний корінь індоєвропейських мов було знайдено ще у ХVІІІ ст. Майбутній академік Шахматов (1854-1920) ще у 12-ому віці склав словник спільних слів у різних мовах типу “мати” (укр.) – “Mutter” (німецька мова) і так далі, включно з санскритськими словами. Силенко ж береться доповнювати санскритологів, які без нього начебто не знали, що санскритське “тата” це те саме, що в українській “тато”(119), навіть складає свій словник (117), йдучи второваним іншими шляхом. Силенко продовжує: “з слова “тата” латини створили слово “патер”…патріярх…, французи кажуть “пере”, іспанці –“падро”, італійці –“падре”…, німці –“фатер” (119). Так це наука, чи чергове “відкриття велосипеда”?
Варто звернутися й до опису Силенком подій козацької доби, яку я досліджую протягом майже 40 років. Використовуючи твори українських істориків, він часто подає запозичені факти у іншій інтерпретації, причому навіть не прагне якось обгрунтувати її наукову коректність і знову ж таки додає відверті небилиці. Так, суперечать загальновідомим фактам твердження Силенка, що козаки-запорожці були різних вір. І це при тому, що до запорозького товариства приймали виключно православних! (Якщо на Січ приходила людина з-за меж України, була іншої віри, то вона мала неодмінно охреститись в православну віру). Є маса даних про підтримку запорожцями (матеріальну, політичну, моральну) Православної Церкви, збереглися синодики, до котрих козаки вписували імена свої чи своїх близьких для поминання їх в церквах (“за здоров’я” чи “за спокій”). На самій Січі стояла православна Свято-Покровська церква, на її землях стояли десятки інших православних храмів, каплиць, навіть монастирів. В той же час жодне джерело не згадує про наявність на Січі синагог, пагод, капищ тощо. Під 1498 р. Силенко описує зустріч флорентійця Фоми із запорожцями. Довідавшись, що козаки нібито не мають попів, зате мають чуби як єгипетських фараонів (?!), флорентієць скидає хреста й записується в козаки (733). І тут, і в ряді інших випадках доводиться підкреслювати, що про цю подію не згадує жодне історичне джерело і все це – вигадка самого Силенка.
При всьому цьому Силенко на сторінках “Мага віри” рекламує себе як всезнаючого пророка, науковця, знавця давніх мов, береться судити про події надзвичайно широкого хронологічного й територіального діапазону, хоча його досвід як науковця не більший, ніж досвід пересічного аматора старовини тощо. А власне яку освіту мав Силенко? 7 чи 10 класів сільської довоєнної школи і….Якщо він і покаже диплом “пі ейч ді”, то це не врятує становища, бо щоб стати дійсно кваліфікованим науковцем, то треба довго й терпеливо вчитися, працювати, друкувати статі в наукових журналах, виступати на конференціях, бажано й добиватись наукових ступенів, словом належним чином підтверджувати свою наукову спроможність. У Силенка цього нема! Він пішов іншим шляхом, навіть не прагнучи створити дійсно вартісну наукову працю. Він написав щось середнє між художнім романом та підручником з історії, переказав фрагменти з праць українських і зарубіжних дослідників, відомі нерідко й школяреві, густо приправив войовничим антихристиянством і видав свій опус за якесь одкровення. Кожен неупереджений і підготовлений читач, читаючи “Мага віру”, не раз пригадає собі нове плаття андерсівського короля.
Цікаво, що думає прихильник Силенка, прочитавши наприклад в “Мага вірі” те, що Земля є найменшою з дев’яти планет Сонячної системи (43)? Як це узгоджується в його голові з тим науково доведеним фактом, що Земля є якраз однією з найбільших планет цієї системи, бо меншими за неї є скажімо Венера, Марс, а найменшою планетою був і є Меркурій, якщо звісно не брати до уваги супутників та астероїдів? Невже помиляється весь науковий світ? Тоді як казали древні, “ось Крит, тут і стрибай!”. Якщо вже Силенко дійсно так вважає і думає, що помиляється не він, а науковий світ, то “проше барзо”, наводь свої математичні викладки і доводь сказане! Легше легкого накидати такого псевдо - і антинаукового сміття, залишаючи читачам тільки вірити, вірити і ще раз вірити…Але до чого тут наука? Навіщо це надимання щік і презентування себе як корифея всіх наук?
Третя частина матеріалу, викладеного Силенком у “Мага вірі”, є своєрідним публіцистичним есе, скерованим проти більшовицької Москви. Тут у мене питань не виникає, бо злочини Москви щодо України, починаючи з ХVІІ, дуже добpе відомі, особливо свідомим українцям. На власному досвіді вони переконалися у тому, що значить агресивна політика Москви, тому й вели із зброєю в руках боротьбу проти неї чи то в лавах армії УНР, чи то в лавах УПА, чи то “Поліської Січі”, тощо; чи то служачи пером або якимось іншим чином цій боротьбі. Все, що є у цій частині “Мага віри”, вже було сказане раніше, тільки це робилося у незрівнянно досконалішій художній формі вищезгаданими Багряним, Баркою, Самчуком та іншими. А ще ж були такі блискучі публіцисти як Юрій Липа та Леонід Полтава, поет Марко Боєслав, художник Ніл Хасевич… Силенко не тільки набагато слабший від них як митець, але й не може похвалитися тим, що ризикував своїм життям у відстоюванні проголошуваних ідеалів. Що ж, не кожен здатний піти цим тернистим шляхом… Все ж Силенко декларує свою любов до України, то принаймні за це вартий доброго слова. Однак чи щирий він у своїх деклараціях?
Всі згадані вище митці-патріоти були віруючими християнами (православними та греко-католиками) і клали своє життя і за Христа, і за Україну. (Чи варто нагадувати тут про трагедію УАПЦ та УАПЦ, ліквідованих свого часу більшовиками?). Саме християнська віра багато в чому стала фундаментом ідеології палких українських патріотів у національно-визвольних змаганнях, починаючи з давніх часів. Досить вказати наприклад на Сагайдачного, Хмельницького, Мазепу, Гордієнка, Петлюру, Коновальця… Про якихось же українських язичників-патріотів з ХІ по ХХ ст. не доводилося й чувати! Тому й доводиться ідеологу РУНВіри красти чужу славу й пришивати її до язичеського барахла! Цьому невдячному заняттю й присвячена “Мага-віра”. Виходить, що під прикриттям гучних патріотичних фраз на ділі йде боротьба не тільки проти християнства, але й проти Української Православної Церкви, яка була протягом віків потужним генератором українського духу, національно-визвольної боротьби українського народу. Прагнучи завдати їй шкоду, Силенко та його однодумці об’єктивно сприяють ослабленню і України, і Української держави. І якщо з Силенком давно все ясно, то його послідовникам варто задуматися: чи збережуть вони свою душу, паплюжачи Христа і Церкву Христову, чи поможуть вони розбудовувати Україну, чи навпаки (свідомо чи несвідомо) поможуть її руйнівникам?
 
Примітки:
 
1. Феодосій Софонович. Хроніка з літописців стародавніх. - К., 1993.- С. 235.
2. Див.: Яр Славутич. Твори. – Київ - Едмонтон, 1998.- Т.1-5.
3. Яр Славутич . Твори. – Т. 4. - С. 91.
4. Див. публікацію цього листа в кн.: Мицик Ю. За віру православну! – К., 2004. - С.64-65.
5. Степовик Д. Релігії, культи і секти світу. - К., 1997. - С. 186.


Юрій Мицик,
протоієрей, доктор історичних наук,
проф. Київської Духовної Академії УПЦ Київського Патріархату
Розділ: Різні статті | Додано:(30.11.2007)
Переглядів: 1192
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz