Чт, 24.08.2017, 01:22
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
Православна Церква в Україні повинна бути?
Всього відповідей: 783
Головна » Бібліотека » Пам’яті пастиря

"Мій духовний батько і учитель" - спогади про Митрополита Даниїла Архимандрита Олексія (Мензатюк)
Вже більше півроку минуло з того часу, як серед нас не стало митрополита Даниїла, але все ще незагойною раною болить душа від усвідомлення великої втрати, яку поніс кожний, хто знав цю велику людину, цього великого Архипастиря Церкви Христової.
Господь дав мені велике щастя багато років бути поруч з владикою Даниїлом, отримати від нього науку Христову, прийняти з його рук благодать священства. Першим прикладом чернечого подвигу був для мене саме він – на той час ще єпископ Вишгородський, який у 1993 р. очолив Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві.
Зараз з великим трепетом та любов’ю згадую перші враження від владики Даниїла, коли у 1994 р. я, дев’ятнадцятирічний хлопець з Прикарпаття, прийшов учитися до Київської духовної семінарії. Для мене владика спочатку здавався дуже суворим. Він мав дуже строгий погляд. Задавав, здавалося, прості питання, але я часто стидався відповідати, розгублювався, відчуваючи себе в чомусь винним. Вже пізніше, на лекціях та під час богослужінь, я звик до свого ректора, бачачи його справедливість та любов до ближніх. Пізніше я й сам дивувався, чому так соромився владики, намагався не попадатися йому на очі...
Пройшли перші роки навчання в семінарії... Думки про чернецтво, які були в мене ще вдома, почали формуватися у свідоме бажання саме тут, у Михайлівському Золотоверхому, при якому діяли Духовна семінарія й Академія. Тоді в Михайлівському ще не було монахів. Дуже багато разів доводилося мені спілкуватися з владикою Даниїлом на цю тему. Архиєрей застерігав, не прискорював цей процес, говорив мені, що чернече життя не є легким.
Але я вже свідомо був підготовленим до самотнього життя і, за батьківською порадою єпископа Даниїла та з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, 24 листопада 1996 р. у трапезному храмі св. ап. і єв. Іоанна Богослова, на 25-ту неділю по П'ятидесятниці, я був рукоположений у сан диякона-целібата. Хіротонію звершив ректор Київської духовної академії та семінарії Преосвященнійший єпископ Вишгородський Даниїл.
Почалися перші кроки мого священичого служіння. Владика Даниїл завжди відрізнявся своїм досконалим знанням церковного уставу, йому були притаманні такі риси, як пунктуальність та акуратність, що є дуже важливим для священнослужителя і, напевно, тому богослужіння які він очолював, завжди були урочисті, піднесені й навіювали молитовний настрій кожному, хто стояв у храмі. Але особливою рисою його характеру була доброта. Владика ніколи не відмовляв тим, хто потребував його допомоги, завжди вислуховував та допомагав, хоча дехто просто користувався добротою владики для досягнення власних цілей.
Одного разу стався такий випадок. Протодиякон владики Даниїла пішов у відпустку і мені прийшлося служити першим дияконом архиєрейську службу. Досвіду служити ще не було і архиєрей на службі трохи нервувався, бачачи як я розгублююсь, чи щось забуваю. Після служби я підійшов до нього і попросив пробачення за те, що не знаю досконало служби. Владика Даниїл подивився на мене добрим батьківським поглядом і сказав: “отець Сергій (так мене звали в миру – А.О.), я на вас не гніваюся. Але треба вчити службу, бо коли прийдеться вам служити першим, то щоб ви не розгублювалися і не почували себе незручно”...
На початку 1997 р. ще продовжувалося будівництво дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря, де з часом майбутня братія обителі могла б звершувати свої монастирські богослужіння, бо на місці Михайлівського собору тоді йшли лише розкопки. Тільки ченців у офіційно зареєстрованому монастирі ще не було. Після своєї дияконської хіротонії, трохи більше трьох місяців просив я у владики Даниїла благословення на чернечий постриг. Як зараз пам’ятаю слова владики, коли він знову почув моє прохання: “Ну пострижемо ми вас у ченці, і що ви самі будете робити, як будете служити? Треба ще когось шукати, хто хотів би чернечого життя і міг би бути разом з вами...”.
Дружив та спілкувався я з багатьма вихованцями Київської духовної школи, небагато з них мали бажання цілком присвятити себе Богові. Але думки, душевні прагнення та, я впевнений, Боже покликання привели до рішення прийняти чернецтво, у той важкий для монастиря час, ще двом чоловікам – священику-целібату о. Володимиру Калемберу та вихованцю семінарії Олегу Яременку.
І от сталася та подія, якої прагнув я, і про яку, напевно, мріяв єпископ Даниїл. 10 квітня 1997 р., з благословення Святійшого Патріарха Філарета, Преосвященнійшим єпископом Вишгородським Даниїлом – намісником Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, було звершено чернечі постриги над священиком Володимиром Калембером (який прийняв ім’я прп. Никона, ігумена Києво-Печерського), наді мною та над вихованцем семінарії – Олегом Яременком, який прийняв ім’я прп. Іоанна Лісвичника.
Святійший Патріарх Філарет благословив постригти мене на честь прп. Олексія, чоловіка Божого. Ієромонах Никон пізніше став єпископом (+2002 р.), а монах Іоанн, пройшовши шлях духовного зростання в Михайлівському монастирі і дослужившись до ігуменського сану, у 2003 р. був також висвячений на архиєрея.
Вже через десять днів після чернечого постригу мене, було рукоположено у сан пресвітера (ієромонаха). Хіротонію теж звершив владика Даниїл, з благословення Святійшого Патріарха. Так почалося моє чернече служіння під керівництвом мудрого та справедливого наставника – єпископа Даниїла. Майже чотири роки біля владики я виховував себе: слухав, споглядав, вчився, боровся зі спокусами. І я знаю, що таких як я було багато...
Йшли роки... І так сталося, що єпископ Даниїл у 2000 р. став керуючим Рівненською єпархією, отримавши сан архиєпископа. Я в той час продовжував своє служіння у Києво-Михайлівському монастирі. І зараз з біллю в серці пригадується остання служба владики Даниїла в трапезному Івано-Богословському храмі. Я мав честь співслужити владиці разом з викладачами та вихованцями семінарії та академії, які шанували свого вчителя, наставника та архиєрея. І я бачив на службі Божій наповнені сльозами очі сотень людей, які проводжали СВОГО владику і наче відчували, що він служить тут востаннє. І хоча Господь відміряв владиці Даниїлу ще п’ять років земного життя, він вже ніколи більше не служив у Михайлівському Золотоверхому монастирі...
Не знаю чому, але я завжди душею тягнувся до цієї великої людини. Переживав та вболівав за те, як прийняла Рівненська єпархія владику Даниїла, що там нового відбулося з приходом освіченого та мудрого архиєрея, який був моїм учителем – і я цим пишався!
Навесні 2001 р. я вперше приїхав до Рівного, щоб привітати архиєпископа Рівненського і Острозького Даниїла з днем тезоіменитства. 19 березня Православна Церква вшановує пам’ять благовірного князя Даниїла Московського, на честь якого владика прийняв чернечий постриг 10 березня 1985 р. в Одеському Свято-Успенському монастирі. Цей день завжди припадає на Великий Піст і владика Даниїл ніколи не організовував якихось пишних урочистостей, але завжди старався відслужити службу Божу.
Для мене особливо приємно було в цей день служити з владикою Божественну Літургію у Свято-Воскресенському кафедральному соборі. Я був щасливим привітати владику Даниїла зі святом від імені всіх киян, які його знали, пам’ятали та передавали свої поклони й вітання. Владика тоді був дуже зворушений і не розраховував на ці вітання. Відчувалося, що він дуже сумував за Києвом, за Михайлівським монастирем, за київською духовною школою, яку він організував у 1991 р.
Владика Даниїл в той день показав мені єпархіальне управління, семінарію, семінарський храм, новозбудований Покровський собор, а потім запросив мене на обід до себе в резиденцію, ще з нами був отець Ігор Швець – ректор Рівненської духовної семінарії, з матушкою Неонілою. Тоді, за обідом, ми вперше розговорилися про Козацькі Могили, про можливість мого переходу на Рівненщину. Я розповів владиці, як у далекому 1991 році, 16-літнім хлопцем, уперше побував на Козацьких Могилах, на власні очі бачив Патріарха Мстислава та півмільйона людей, що там зібралися вшанувати пам’ять козаків.
У листопаді 2001 р. я став кліриком Рівненської єпархії. Багато хто й дотепер вважає, що прийшовши на Рівненську єпархію, я отримав від владики Даниїла багато що не заслужено, був його улюбленцем. Та це все було не так. Дійсно, я завжди відчував від владики батьківську любов і турботу, але, можу це відверто сказати, для мене владика Даниїл був батьком суворим та вимогливим.
Йшовши на Рівненщину, я і не розраховував на великі благодіяння для себе, тому з покорою прийняв благословення служити настоятелем скромної Свято-Успенської парафії смт. Клевань-1 та, водночас, благочинним семінарського Свято-Андріївського храму. Особливо мені запам’яталося спілкування з владикою Даниїлом, його поради та повчання, коли він призначив мене єпархіальним місійним священиком. Тоді мені вперше довелося офіційно представляти архиєрея, бути його “очима та устами”, – як настановляв мене покійний владика. Це дійсно були часи випробовування та гартування, але владика Даниїл був задоволений тогочасними результатами праці місійного відділу.
З того ж, 2001-го, року, з листопада місяця, владика благословив мені викладати “Катехізис” в Рівненській духовній семінарії. Це для мене була нова справа. до якої я взявся з ревністю, бажаючи скласти власний конспект. Я в цей час працював над своєю кандидатською дисертацією, закінчуючи навчання у Київській духовній академії. Владика, будучи на той час вже доцентом, поцікавився моєю науковою працею по гомілетиці й сам виявив бажання ознайомитися з вже підготовленим матеріалом. Щирий інтерес владики до теми моєї праці, а я писав про святителя Димитрія (Туптала), митрополита Ростовського, та тогочасну київську школу проповідництва, допомогли мені на захисті дисертації у липні 2002 р., де був присутній владика Даниїл.
Влітку 2002 р. у Рівненській єпархії, завдячуючи архиєпископу Даниїлу, почався новий етап розвитку чернецтва. 2 липня, під час щорічних урочистостей на Козацьких Могилах, було вирішено відродити чоловічий монастир, який було ліквідовано при радянській владі ще у 1958 р. Владика призначив мене намісником відродженого Свято-Георгіївського чоловічого монастиря на Козацьких Могилах в с. Пляшева (Радивилівський р-н). Так несподівано здійснилася моя мрія жити в монастирі, мрія, яка жила в мені з 1991 р., коли я вперше побачив Козацькі Могили...
Звичайно, для ченця дуже важливо проживати в монастирі, надихатися спільною братською молитвою, працювати на славу Божу у чернечій обителі. Владика Даниїл, з відродженням чоловічого монастиря на Козацьких Могилах, здавалося, згадував про свої молоді роки в Успенському монастирі в Одесі, про роки навчання в Салоніках, де жив та бував у багатьох грецьких монастирях. Владика мріяв створити на Козацьких Могилах потужний духовний центр, до якого притягувалися б люди з усіх куточків України та цілого світу. І ось у таких своїх задумах владика взяв мене у свої помічники.
Не завжди все було гладко у питанні монастиря на Козацьких Могилах. Часто істина народжувалася в суперечках, виникали труднощі та взаємні претензії, бо на Козацьких Могилах залишалося декілька господарів: музей, місцева парафія та монастир. Але владика Даниїл, будучи дипломатом, завжди намагався залагоджувати конфлікти, примирювати сторони, стримувати претензії. Це був його стиль.
Вже через декілька років, у 2005 р., Святійший Патріарх Філарет, втішений процесом відродження Свято-Георгіївського чоловічого монастиря на Козацьких Могилах, неодноразово говорив: “У Київському Патріархаті є три найбільші святині, які треба вшановувати, підтримувати та організовувати туди паломництва: Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві, Козацькі Могили на Рівненщині та Манявський скит на Прикарпатті”. Ще декілька років тому цих слів Святійший Патріарх про Козацькі Могили сказати не міг би...
Повертаючись до характеру владики Даниїла, хочу додати, що рівненський святитель відрізнявся від багатьох архиєреїв, яких мені доводилося знати, серйозністю, консерватизмом та розумною практичністю. Часто дехто, розраховуючи на власні амбіції, сили чи знання, просто розгублювався, спілкуючись з простим і, водночас, мудрим архиєреєм, який не балував, але щиро любив тих, кого доручив йому Господь.
Пригадую один випадок, який мене збентежив і зворушив до глибину душі. Це було 10 квітня 2003 р. Після того, як у відновленому монастирі було звершено перший чернечий постриг, владика служив у монастирському Свято-Георгіївському храмі Божественну Літургію. І ось, на Малому Вході, несподівано для всіх і для мене владика зачитує постанову Священного Синоду про призначення мене намісником Свято-Георгіхївського монастиря на Козацьких Могилах, возводить мене в сан ігумена і тут, ще більш несподівано, надіває мені свою архиєрейську палицю і покладає на мене свого, спеціально взятого, хреста з прикрасами. “Це буде мій подарунок”, - говорячи про хрест, сказав мені владика пізніше. Й дотепер, цей хрест залишається для мене найбільшою святинею – пам’яттю про покійного владику...
За всі роки перебування владики Даниїла на рівненській кафедрі, мені часто приходилося супроводжувати його в поїздках на Київ, по дорозі ми говорили про різні проблеми, що існували і в монастирі, і в єпархії, і в Церкві. Владика був цікавим співбесідником і спілкуючись з ним, я завжди думав: яке щастя, що Господь дав мені такого наставника і вчителя!
Вже з перших років святительства на Рівненщині, можна було говорити, що владика Даниїл багато що тут змінив. Духовна освіта вийшла на високий рівень, бо з духовного училища владика організував семінарію – то були найкращі часи для Рівненської духовної школи, часи підйому та досягнень. Покращилася церковна дисципліна в єпархії, авторитет архиєрея виріс до найвищого ступеню. За часи правління архиєпископа, а потім вже – митрополита Даниїла, Рівненська єпархія піднялася до рівня найкращих єпархій Київського Патріархату! Все це сталося завдячуючи власному духовному досвіду владики, його щирому бажанню створити в Україні Помісну Православну Церкву.
Не вірилося мені, що перешкодою для досягнення тих завдань, які для себе поставив владика Даниїл і на які його благословляв Господь, так раптово стане підступна хвороба, а за нею й смерть. Я знав, що владика з дитинства хворів, знав, що не можна йому було хвилюватися, нервуватися, переживати. Але вся його праця над розбудовою Церкви вимагала переживань. Були й розчарування, були й зради. Чого варті лише переговори з Українською Автокефальною Православною Церквою, які зірвалися буквально за декілька днів до об’єднавчого собору! Владика Даниїл, як найосвіченіший архиєрей УПЦ Київського Патріархату, брав найактивнішу участь у цих переговорних процесах і, звичайно, хвилювався через усі негаразди.
Усі, хто оточував владику Даниїла в Рівному, а також його рідні – мама, брати, сестри, – бачили, як погіршувався стан здоров’я владики, починаючи з літа 2005 року. Але владика й чути не хтів, щоб тимчасово відійти від справ і почати серйозно лікуватися, підтримати свій ослаблений організм. Владика неначе хотів встигнути зробити якомога більше, поки мав сили, поки жив...
Отець Ігор Швець і я, в останні дні вговорювали владику лягти в лікарню. У четвер, 17 листопада, коли Православна Церква вшановує пам’ять святителя Павла Конюшкевича, митрополита Тобольського, ми з владикою служили у Самборі, це була його остання Божественна Літургія. Його проповідь у той день була, як завжди, живою, доступною та могутньою, що зворушувала душі і серця. Владика планував служити і в неділю, і в понеділок, на Архистратига Михаїла, але вже через декілька днів він знепритомнів назавжди...
Останнім свідомим рухом владики, перед тим як втратити свідомість, було хресне знамення. Скільки разів владика Даниїл благословляв вірних Церкви Христової, роблячи знак хреста! І ось тепер він віддавав себе в руки Богові, поклавши на собі останнє хресне знамення, неначе молячись за нас і просячи у Господа милості для себе...
10 грудня 2005 р. зупинилося серце митрополита Даниїла – вірного сина своєї землі, патріота України, духовного наставника тисяч людей...
На кожній Літургії я молюся, щоб для тіла покійного владики Даниїла була легкою на його могилі волинська земля, душу його щоб оселив Господь в оселях Царства Небесного, а в наших серцях щоб жила вічна пам’ять про цього великого архиєрея.

Із книги "ДОБРИЙ ПАСТИР"


Розділ: Пам’яті пастиря | Додано:(27.10.2007)
Переглядів: 1048
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz