Кожна автокефальна помісна Церква являє собою сукупність декількох єпископій, тому вона повинна мати органи своєї єдності, наділені адміністративною владою, що зднімається над владою окремих єпископів. За допомогою своїх органів вищого управління помісна Церква підтримує постійні відносини з іншими автокефальними Церквами, інакше кажучи, вища церковна влада являє собою орган спілкування помісної Церкви зі Вселенським Православ'ям.
Найбільш ранньою в історії формою об´єднання декількох єпископій у одну помісну Церкву були Церкви окремих провінцій Римської імперії, таких, як Віфінія, Лікія, Єгипет, Понт. Єпископи головних міст цих провінцій іменуються у 34-му Апостольському правилі “першими єпископами”.
В епоху гонінь християнство поширювалося по провінціях із їхніх центрів, де християнські громади часто були засновані самими апостолами або мужами апостольськими, подібно до Церквов Антіохії, Риму, Корінфа, Ефеса. Християнські громади, зобов'язані своїм народженням єпископам і проповідникам із апостольських Церков провінційних столиць – митрополій (“місто-мати”), шанували ці Церкви як своїх матерів, визнавали для себе їхній авторитет, а в певному значенні і юрисдикцію предстоятелів материнських церковних громад. Так складалися перші помісні Церкви, очолювані автокефальними першими єпископами.
“Перший єпископ” мовою 34-го Апостольського правила (і в 9-му правилі Антіохійського Собору, близькому, якщо не прямо тотожному йому за змістом), іменується вже митрополитом. У канонічних пам'ятках уперше цей титул зустрічається у правилах I Нікейського Собору (прав. 4, 6, 7).
На думку професора Н.А. Заозерського, зазначеними канонами вводився новий церковний устрій, і митрополити – це зовсім не нове найменування древніх перших єпископів-примасів, а ієрархи, області яких входили до складу більш великих округів, що знаходилися в юрисдикції древніх примасів. “Митрополит, – пише він, – з'явився посередницькою інстанцією між єпископом і примасом”.
У 6-му правилі I Вселенського Собору, у якому наполягається на недоторканності переваг Олександрійських єпископів: “Нехай зберігаються древні звичаї, прийняті в Єгипті і в Лівії, і в Пентаполі, щоб Олександрійський єпископ мав владу над усіма цими… Подібно і в Антіохії, і в інших областях нехай зберігаються переваги церков”, - Н.А. Заозерський знаходить свідчення того, що “законодавець залишив недоторканним древній синодально-примаський устрій усюди, де він вже створився та мав своє минуле; примас залишався з попереднім своїм значенням у всьому своєму окрузі; отже, синодально-митрополичий устрій запроваджувався як нова організація, яка централізує церковне управління, тільки як доповнення до устрою, що існував раніше, а в жодному разі не як форма, що заміняє його”.
Насправді, однак, як це встановлено церковними істориками та каноністами, права Олександрійського єпископа в епоху I Нікейського Собору були саме правами митрополита, незважаючи на всю обширність його області, тому що між Олександрійським єпископом і єпископами інших міст Єгипту, Лівії, і Пентаполя не було посередницьких інстанцій”.
Що ж стосується особливого авторитету Олександрійського престолу, те його не можна виводити із прав примаса та зводити до цих прав. Високий авторитет кафедри св. Марка поширювався на всю Вселенськю Церкву. Тому та обставина, що Олександрійські єпископи виділялися з ряду інших митрополитів, не може бути використана як аргумент на доказ того, що вони були главами Церкви, яка включала в себе вже в IV сторіччі кілька митрополій.
“Примас”, “перший єпископ” – це не титули, а всього лише архаїчні вже для IV століття найменування перших єпископів, котрі в Нікейську епоху майже повсюдно почали іменуватися митрополитами. Непряме свідчення того, що примас – це не титул, знаходимо в 48-му правилі Карфагенського Собору: “Єпископ першого престолу нехай не іменується екзархом ієреїв, чи верховним священиком, чи чим-небудь подібним, але тільки єпископом першого престолу”. Для Отців Карфагенського Собору в найвищій мірі характерна була тенденція протистояти прагненню впливових єпископів, насамперед Римського, “вносити димну пихатість світу в Церкву Христову” (Послання Африканського Собору до Келестина, папи Римського). Титули екзарха чи верховного священика відкидаються Отцями Собору, і вони віддають перевагу найменуванню Первоієрарха першим єпископом (примасом), оскільки воно містить в собі лише реальний опис становища первоієрарха серед інших рівних йому єпископів, у ньому для Отців Карфагенського Собору ще не було помітно характеру титулу. У противному разі, якби титул примаса позначав єпископа, що має владу вищу в порівнянні із владою митрополитів, навіщо знадобилося б віддавати перевагу йому над іншими титулами?
Хронологічно поява титулу “митрополит” справді збігається з Нікейською епохою, це, однак, зовсім не свідчить про те, що I Вселенський Собор вводив новий церковний устрій. На початку IV сторіччя, після адміністративної реформи Диоклетіана, що збільшив кількість провінцій і зробив їх основною одиницею територіального поділу імперії, за єпископами столичних міст провінцій-метрополій поступово закріпилося найменування митрополитів. Ними стали ті ж “перші єпископи всякого народу” (Апост. 34), тому що поділ імперії на провінції зберіг сліди етнічної карти недавнього минулого. Так, назва провінції Галатія походить від народу, що населяв її, – еллінізованих галатів, а Фрігії – фрігів.
Новий етап у процесі зміцнення помісних Церков припадає на середину IV сторіччя. У 6-му каноні Сардикійского Собору вперше згадується сан екзарха (слово “екзарх” відомо було, звичайно, і раніше, але вживалося воно лише стосовно осіб, наділених цивільною владою). Однак немає підстав стверджувати, що під екзархом Отці Собору розуміли єпископа, наділеного іншою владою, ніж митрополит. Швидше, як це випливає із змісту 6-го правила, екзарх і є митрополит.
Проте у 9-му та 17-му канонах Халкидонського Собору знаходимо вже зовсім інше: “Якщо ж хто буде скривджений від свого митрополита, нехай судиться перед екзархом великої області, чи перед Константинопольським престолом”. (17 прав.).
В епоху великих візантійських каноністів (XII ст.) первісне значення церковного титулу екзарха було цілком забуте. Зонара у тлумаченні на 17-е правило Халкидонського Собору писав: “Деякі екзархами округів називають патріархів... А інші говорять, що екзархами називаються митрополити областей і наводять на свідчення 6-е правило Сардикійського Собору... І краще було б, – резюмує Зонара, – екзархами вважати митрополитів областей”. Але сам текст 9-го та 17-го правил не дозволяє вважати їх митрополитами.
Безсумнівно, правий був Вальсамон, який у тлумаченні на 9-е правило писав: “Екзарх округу не є, як мені здається, митрополитом кожної області, але митрополитом цілого округу. А округ містить у собі багато областей”. Із тлумачень Вальсамона видно, що в його час значення титулу екзарха змінилося, і в своєму новому значенні він уже не давав ключа до розгадки древнього екзаршества: “Ця перевага екзарха, – продовжує Вальсамон, – нині не має дій; бо хоча деякі з митрополитів і називаються екзархами, але не мають у себе в підпорядкуванні інших митрополитів, які перебувають в округах. Отже, ймовірно, у ті часи були якісь інші екзархи округів”.
Саме так. Екзархи, про які мовиться в 9-му та 17-му правилах Халкидонського Собору, були єпископами церковних діоцезів, котрі, як показала історія, були ефемерним утворенням, а вірніше, всього лише проміжним етапом на шляху до оформлення більш великих церковних утворень – Патріархатів.
Процес церковної централізації спрямований був на те, щоб привести церковну організацію у відповідність до того нового адміністративного поділу, що склався в IV сторіччі. За св. рівноапостольного Костянтина Великого імперія була розділена на чотири префектури: Італію, Галлію, Іллірик і Східну префектуру, найбільшу з усіх. Разом з Ілліриком префектура Схід складала грекомовну половину держави, а Італія та Галлія – латиномовну.
У тому ж IV столітті префектури були, у свою чергу, поділені на діоцези, на чолі яких стояли призначувані імператорами й підлеглі префектам вікарії. Східна префектура була поділена на 5 діоцезів: Схід (у вузькому значенні слова) зі столицею в Антіохії – до цього діоцезу ввійшли Сирія, Палестина, Аравія та Месопотамія; Єгипет із Лівією та Пентаполем (головне місто – Олександрія); Азію (з центром в Єфесі), що об'єднала провінції, розташовані в південно-західній частині Малої Азії; Понт із столицею в Кесарії Каппадокійській, який займав північно-східну частину Малоазійського півострова та Вірменське нагір'я; і Фракію (східний край Балканського півострова з центром в Іраклії), на території якої знаходилася й нова столиця імперії – Константинополь.
Іллірійську префектуру з центром у Фессалониках складали два діоцези: Македонія і Дакія. Італійська префектура містила в собі Італію, Африку (із столицею в Карфагені) і Західний Іллірик (західну частину Балкан). До Галльської префектури входили Галлія, Іспанія, Британія та Мавританія. Обидві імперські столиці – Рим і Константинополь – вилучені були з обласного підпорядкування.
Подібно до того, як поділ імперії на провінції став підставою для утворення митрополичих областей, так введення діоцезальної організації цивільного управління призвело до об'єднання митрополій у більш великі церковні області, перші єпископи яких називалися “екзархами”, а ще частіше “архиєпископами”.
Процес збільшення помісних Церков на цьому не закінчується. Винятковим становищем Константинополя, “міста царя й сенату”, обумовлене і його церковне піднесення. Незважаючи на заперечення Рима, вже II Вселенській Собор постановив: “Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після Римського єпископа, тому що місто це є новий Рим” (3 прав.). Цей Собор включив до юрисдикції Константинопольського єпископа, крім Фракійського, також Азійський і Понтійський діоцези (прав. 28). У латинській половині імперії влада Римського єпископа поширилася спочатку на Італію, крім Равенської та Міланської Церков, а потім і на весь Захід. Вже Нікейський Собор надав першість честі в Палестині єпископу Елії-Єрусалиму, Матері всіх Церков (прав. 7). Пізніше це призвело до повної самостійності, до автокефалії Єрусалимської Церкви. У межах свого діоцезу залишилася Олександрійська Церква.
До часу Халкидонського Собору остаточно склався диптих перших єпископів Християнської Церкви: Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський. У такому порядку п'ять перших престолів перераховані в 36-му правилі Трулльского Собору: “...визначаємо, нехай має престол Константинопольський рівні переваги з престолом древнього Рима і, як цей, нехай звеличується у справах церковних, будучи другим після нього: після ж нього нехай буде престол великого граду Олександрії, потім престол Антіохійський, а за ним престол граду Єрусалима”.
У церковних джерелах слово “Патріарх” щодо єпископів вживається з кінця IV століття, спочатку, проте, без однозначного, фіксованого значення. Так, за словами церковного історика Сократа, II Вселенський Собор довірив канонічне керування окремих областей східної половини Римської імперії наступним єпископам: “столицю та Фракію – Нектарію Константинопольському, Понтику – спадкоємцю Св. Василія Великого по кафедрі Каппадокійській – Елладію, Григорію Нісському та єпископу Мелитинському у Вірменії – Отрею; Азійський округ поділили між собою Амфілохій Іконійський і єпископ Антіохії Пісідійської Оптим. Єгипетські Церкви доручені Тимофію Олександрійському, а управління Церквами східного округу довірено єпископам його Пелагію Лаодикійському та Діодору Тарсійському, із збереженням переваг Церкви Антіохійської, наданих присутньому тоді на Соборі Мелетію”. Цих єпископів Сократ іменує Патріархами.
Ймовірно, першим офіційним документом, у якому слово “патріарх” вжито як вищий ієрархічний титул, є “Конституція” Зенона від 477 року.
У канонах титул Патріарха з'являється сторіччя по тому, вперше в 7-му правилі Трулльского Собору: “Оскільки ми побачили, що в деяких Церквах диякони мають церковні посади, і тому деякі з них, дозволивши собі зухвалість і свавілля, передують пресвітерам, того заради визначаємо: диякону, якщо б і мав достоїнство, тобто, яку-небудь церковну посаду, не займати місця вище пресвітера; хіба коли, представляючи особу свого Патріарха чи митрополита, прибуде в інше місто для деякої справи…”
У IX столітті склалося своєрідне вчення про пентархії, про те, що в Церкві може бути лише п'ять Патріархів, подібно до того як є тільки 5 почуттів, і весь Всесвіт має бути поділений між ними. Теорію “пентархії” відстоював Антіохійський Патріарх Петро; його міркування на цей предмет було внесено до “Синопсиса” Стефана Ефеського, а звідти, через Аристина, – до “Кормчої” св. Сави і, отже, – до нашої друкованої “Кормчої” (гл. 40) Прихильником цього курйозного вчення був і знаменитий Вальсамон.
Теорія “пентархії”, позбавлена і канонічних, й історичних основ, надавала пізніше грекам-філетистам позірних доказів у відстоюванні церковної гегемонії над негрецькими Православними Церквами. Тенденція, яка виявилася в цій теорії, існує і нині. Дана обставина може стати причиною ускладнень у взаємовідношеннях Східних Патріархатів і помісних Церков, що одержали автокефалію в друге тисячоліття від Різдва Христового.
Проте вже III Вселенській Собор, підтвердивши у своєму 8-му правилі автокефалію Кіпрської Церкви, котру заперечувала Антіохія, не залишив ніяких розумних церковних основ для розвитку вчення про виняткові переваги п'яти перших Престолів християнського світу. Повчальне положення, яким закінчується це правило: “Те ж нехай дотримується і в інших областях, і всюди в єпархіях; щоб ніхто з боголюб´язних єпископів не розпросторював влади на іншу єпархію, яка раніше і спочатку не була під рукою його, чи його попередників; але якщо хто розпросторив, і насильно яку єпархію собі підкорив, нехай віддасть її: нехай не порушуються правила Отців; нехай не вкрадається, під виглядом священнодійства, гордовитість влади мирської; і нехай не втратимо по малу, непримітно, тієї свободи, яку дарував нам Кров´ю Своєю Господь наш Ісус Христос, визволитель усіх людей”.