Нд, 17.12.2017, 08:14
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
Як Вам наш оновлений портал?
Всього відповідей: 382
Головна » Бібліотека » Новий Завіт

Історія канону Новозавітних книг
 
Саме слово «канон» походить від грецького, що початково означало міру, палицю для вимірювання, а також правило — висок у будівельній техніці. Пізніше цей вираз розширився, перейшов у інші сфери вжитку й набув значення «правила» — того, що має служити правилом, зразком життя.
Цей термін запозичило й християнство. Отці Христової Церкви, святі Собори цим терміном визначали зібрання священних богодухновенних книг.
Отже, канон Нового Завіту — це зібрання священних богодухновенних книг Нового Завіту в його теперішньому вигляді.
Чим керувалася древня Христова Церква, приймаючи до канону ту чи іншу новозавітну книгу? При цьому зверталася особлива увага на два досить важливі фактори:
1. Історичний переказ. При цьому досліджували, чи дійсно та чи інша книга бере початок від того чи іншого апостола. І тільки після глибокого дослідження зараховували її до складу богодухновенних книг.
2. Догматичний переказ — коли особливу увагу звертали на те, чи зміст даної книги збігається з ученням Церкви, а особливо — з ученням та думками того апостола, ім’я якого носить дана книга.
І ніколи не було такого випадку, коли б Церква, прийнявши до канону певну книгу, через якийсь час міняла б свій погляд і виключала її з канону. Або навпаки — щоби Церква спочатку не приймала якусь книгу до канону, а пізніше ввела б її до нього. І навіть якщо окремі отці і вчителі Церкви не визнавали канонічності деяких книг, то це був зовсім не голос усієї Церкви, а тільки їх особиста думка.
Таким чином церква шляхом критичного відбору, з однієї сторони, відкидала із загального вжитку ті книги, які в деяких місцевостях навіть користувалися авторитетом апостольських послань, а з другої — встановлювала як необхідне правило, щоб у всіх церквах були у вжитку правдиво апостольські книги, навіть якщо вони були подекуди маловідомими. Тут Церква не творила нічого від себе, вона тільки констатувала точно перевірені факти походження священних книг Нового Завіту.
Історію новозавітного канону прийнято поділяти на чотири періоди:
1 — апостольський до кінця І ст.;
2 — період мужів апостольських — до половини ІІ ст.;
3 — період до кінця ІІ ст.;
4 — період завершення формування канону — ІІІ — поч. ІV ст.
Апостольський період охоплює діяльність святих Апостолів. Господь, як відомо, вчив живим словом і особистим прикладом. Так само робили спочатку й апостоли, проповідуючи про те, очевидцями чого вони були: «Про те, що було від початку, що ми чули, що бачили своїми очима» (І Ін. 1; 1). Однак у зв’язку зі швидким ростом числа віруючих і християнських общин та розширенням їх географічного ареалу виникла потреба дати авторське свідчення про Христа і Його вчення. З’явились також єретичні вчення юдействуючих та гностиків, які загрожували спотворити вчення Христа. Самі християни просили апостолів, як очевидців Слова, залишити їм свідчення про Христа або ж доповнити те, що було пропущено першими очевидцями (Лк. 1; 1; Євангеліє від Іоанна). У відповідь на ці конкретні причини Дух Святий надихнув апостолів записати не лише життя та вчення Господа, а й діяння святих Апостолів за утвердженням Церкви, відкривши пророцтво через них на майбутнє. І хоч такі апостольські писання були викликані конкретними причинами, мали конкретних адресатів, навіть мали характер приватних листів, однак християни прагнули придбати, зберегти і поширювати їх. Сам апостол Павло спонукав їх до цього, коли просив колоських християн обмінятись його листом, написаним раніше, до лаодікійців (Кол. 4; 16). Це приводило до зібрання апостольських листів послань в окремих общинах. Зі слів апостола Петра ми бачимо, що самі апостоли знали про писання інших апостолів і збирали їх (ІІ Пет. 3; 15; ІІ Тим. 4; 13). Про це свідчить і апостол Лука, коли на початку свого Євангелія вказує на існування багатьох оповідань «про цілком відомі серед нас події, як передали нам ті, що від самого початку були очевидцями і служителями Слова» (Лк. 1; 1—2). Все це свідчить, що вже в апостольський час почався процес формування канону новозавітних книг.
Період мужів апостольських. Справу святих Апостолів з поширення та збирання новозавітних книг продовжували найближчі учні та співпрацівники їхні на ниві Христовій, так звані «мужі апостольські». До таких належать: Климент Римський, ап. Варнава, Ігнатій Антіохійський, Полікарп Смирнський, Юстин Філософ, Папій Ієрапольський, Іриней Ліонський та ін. У своїх творах вони часто цитують відомі всій Церкві писання апостолів. Правда, цитування у них було здебільшого не таким, яке прийнято зараз, не буквальне, а так зване глухе, коли фрази наводились у вільній редакції, очевидно по пам’яті. Але і в такому вигляді наведені ними тексти дають можливість зробити висновок, що їм була відома більшість новозавітних канонічних книг. Якщо ж врахувати територіальний ареал їх писань, то виявиться, що новозавітні книги були вже відомі не лише в Палестині, а й у Сирії, Малій Азії, Римі. А це, в свою чергу, вказує, що самі книги були написані значно раніше ІІ ст., як про це й свідчить Церковний Переказ.
Наведемо деякі свідчення про мужів апостольських.
Святий апостол Варнава — учень і співпрацівник апостола Павла. Збереглось від нього одне послання, написане у 80-х роках І ст. У ньому він наводить дві фрази з Євангелія від Матфея: «Я прийшов покликати не праведників, а грішників до покаяння» (9; 13), «багато званих та мало обраних».
Святий Климент Римський походив з поганів, прийняв хрещення від апостола Петра і був третім єпископом Римським. При імператорі Траяні був відправлений на заслання в каменоломні Херсонеса, де і загинув як мученик за віру.
Достовірним вважається одне його послання — до коринфян (95 р.). У ньому він наводить дві цитати: з Євангелія від Матфея та від Луки, супроводжуючи їх фразою: «Говорить Господь в Євангелії».
Церковний історик ІV ст. Євсевій свідчить, що святий Климент переклав з єврейської на грецьку мову Послання ап. Павла до євреїв.
Святий Ігнатій Антіохійський (богоносець) — учень Іоанна Богослова, другий єпископ Антіохії. Згідно з переказом Ігнатій був саме тим хлопчиком, якому Господь, обіймаючи, сказав: «Істинно кажу вам: якщо ви не навернетесь і не будете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне» (Мф. 18; 3). Життя своє він закінчив мученицьки: за наказом Траяна в Римському Колізеї був розірваний голодними звірами.
В семи посланнях святий Ігнатій наводить цитати з усіх чотирьох Євангелій. Про Євангелія говорить як про книги, добре відомі, відрізняє їх від апостольських послань. У Посланні до філадельфійців він пише: «Євангеліє містить дещо надзвичайне, а саме — пришестя Господа нашого Ісуса Христа, Його страждання і воскресіння. Так улюблені пророки звіщали про Нього, Євангеліє є звершення».
Святий Полікарп Смирнський — учень св. Іоанна Богослова, майже сорок років був єпископом Смирнським. Життя закінчив мученицьки за віру — спалений на вогнищі в 155 р. Від нього збереглось одне послання — до філадельфійців, у якому він наводить дослівно цитати з перших трьох Євангелій (Мф. 5; 3; 10; 6; 13; Мк. 14; 28; Лк. 6; 37—38).
Святий Юстин Філософ — письменник-апологет, теж постраждав за віру Христову, усічений мечем у 165 р. Від нього залишилось дві апології і «Розмова з Трифоном іудеєм», у яких він проявив глибоке знання новозавітних книг. У ньому налічується 127 євангельських текстів з усіх чотирьох Євангелій. Часто Юстин супроводжує євангельські тексти словами: «Апостоли в написаних ними оповіданнях, які називаються Євангеліями, передали…»
Папій, єпископ Ієрапольський — учень апостола Іоанна Богослова, добре знайомий з Полікарпом Смирнським. Ним написано п’ять книг, але вони не дійшли до нашого часу. Історик Євсевій наводить з них деякі уривки у своїй «Історії Церкви», де Папій дає точні відомості про походження Євангелій. Ось що наводить Євсевій з одного твору Папія: «Матфей склав оповідання єврейською мовою, а перекладали його хто як міг. Марк, колишній коментатор Петра, з точністю, наскільки зберегла його пам’ять, написав те, що Христос і говорив, і творив, хоч і не по порядку, тому що не слухав Господа і не супроводжував Його. Він був супутником Петра…»
У ХІХ ст. були відкриті дві нові древні християнські пам’ятки писемності: «Дідахі», написані близько 120 р., і «Пастир Єрма», близько 140 р. Вони також вказують на знайомство їх авторів з апостольськими творами.
Третій період історії канону — до кінця ІІ ст. У цей період зібрання книг у постійний канон зафіксоване цілим рядом важливих історичних пам’яток. Новозавітні книги чітко розділялись на «Євангеліє» і «Апостол». «Апостол» був менш стабільний і в різних регіонах включав неоднакові книги. До цього періоду належить оригінальна праця Таціана під назвою «Діатесарон», що означає «з чотирьох». Це, власне, євангельська історія, складена з уривків з усіх чотирьох Євангелій.
Важливим документом цього періоду був давньосирійський переклад Нового Завіту під назвою «Пешито», що значить доступний, народний. У всіх списках цього кодексу, що дійшли до нашого часу (близько 50), містяться такі новозавітні книги: 4 Євангелія, Діяння, 14 послань ап. Павла, І Петра, І Іоанна і послання Якова — всього 22 послання.
Другою цінною пам’яткою є так званий «Мураторіїв фрагмент». Цей унікальний документ був випадково знайдений в 1740 р. у Міланській бібліотеці професором Мураторі. Він являє собою написаний латиною уривок з якогось більшого твору, в якому міститься перелік новозавітних книг, що були в ужитку в Римській Церкві. У ньому чітко вказані такі книги: 4 Євангелія, Діяння, 13 послань ап. Павла, послання Іуди, І та ІІ Іоанна й Одкровення — всього 22 книги.
Якщо поєднати свідчення обох цих документів, то загальне число книг досягає 25, не згадуються лише ІІ послання Петра та ІІІ Іоанна, але і їх існування та авторство засвідчує Священний Переказ.
До цього періоду належать твори видатного церковного письменника Іринея, єпископа Ліонського (130—202). Вони теж підтверджують канон вищезгаданих документів.
Іриней Ліонський, будучи учнем Полікарпа Смирнського і Папія Ієропольського, прийняв від них живу традицію апостольського Переказу, зв’язав собою апостольський вік з багатоплідним ІV століттям. Найбільш відомою його працею є «П’ять книг проти єресей», в яких автор визнає 21 книгу: 4 Євангелія, Діяння, 13 послань ап. Павла, І Петра, ІІ Іоанна та Одкровення (325, 381, 431).
Крім того, збереглося свідчення Іринея Ліонського, письменника ІІІ ст., про його учителя Полікарпа. В листі до Флорина він пише: «Я міг би тепер зобразити місце, де сидів і розмовляв блаженний Полікарп… його бесіди до народу, як він розповідав про свої стосунки з Іоанном та іншими очевидцями Господа, як він пригадував їхні слова і переповідав, що чув від них про Господа, Його учнів і про чудеса».
Четвертий період — ІІІ — початок ІV ст. У цей період завершується формування канону й утвердження його церковним авторитетом. Свідчення про цей період запозичуємо з творів Климента Олександрійського, Тертуліана, Оригена, Євсевія Кесарійського та ухвал церковних соборів (451, 553).
Климент Олександрійський (150—215 рр.) — видатний богослов Олександрійської школи, залишив чимало творів, серед яких найбільш відомі «Уговір язичників» та «Педагог». У них він часто цитує новозавітні книги.
Тертуліан (150—220 рр.) — видатний учитель Церкви, апологет, написав багато творів на захист християнства. Як і Климент Олександрійський, Тертуліан наводить цитати (близько 3000 віршів) з 21 новозавітної книги.
Ориген (185—254 рр.) — найвідоміший представник Олександрійської богословської школи, біблеїст і текстолог, багато праць присвятив науковому вивченню біблейських книг. Згідно із свідченням історика Євсевія Ориген написав близько 1000 книг, але залишилось не так багато. Серед них найвідоміші «Про начала», «Тлумачення Євангелія від Матфея», «Тлумачення Євангелія від Іоанна», «Відповідь Цельсу» та ін. У його творах міститься близько 6000 цитат з Біблії. Ориген визнавав за цілковито правдиві й безсумнівно апостольські всі книги, перелічені в «Пешито» та «Мураторієвому каноні», але без «Послання до євреїв». Належність ап. Павлу він вважав сумнівним, хоч остаточне судження визнавав за Церковним Переказом. «Думки Павлові, а хто насправді написав його, про це знає напевно один Бог…древні не без підстави передали нам його, як Павлове».
Ще більше значення в справі утвердження канону мають праці Євсевія, єпископа Кесарійського — богослова й історика, відомого під назвою Памфіла. Ним написана «Історія Церкви», «Життя Константина» та ряд інших творів. Він спеціально займався питанням канонічності новозавітних книг, як прийнятих Церквою, так і не прийнятих нею. З цією метою він розподілив усі новозавітні книги на чотири групи. Перша група мала назву «загальновизнані». До неї він відніс і ті книги, які входять одночасно до кодексу «Пешито», і поіменовані в «Мураторієвому каноні». Це такі книги: 4 Євангелія, Діяння, 14 послань ап. Павла, І Петра, І Іоанна та Апокаліпсис. До другої групи, яка мала назву «суперечливі», Євсевій відніс послання Якова, Іуди, ІІ Петра, ІІ та ІІІ Іоанна. Третя група книг мала назву «фальшиві», тобто приписані відомим автором апостолам. Це апокрифічні книги: Діяння ап. Павла, Одкровення ап. Петра та деякі ін. Четверта група — «нечестиві книги», які не лише приписані апостолам, а й мають хибні, безглузді твердження та оповідання. Це Євангеліє Петра, Діяння Фоми, Андрея та ін.
Євсевій був останнім, хто визнавав не всі 27 новозавітних книг за канонічні. Невдовзі святі отці та помісні собори визнали за безсумнівно канонічні відомі нині новозавітні книги.
Перелік 26 книг (без Одкровення) наводить святий Кирило Єрусалимський, Григорій Назіанзін. Святий Єфрем Сірін користувався уже повним кодексом Нового Завіту. Св. Афанасій Великий у 39-му пасхальному слові (365 р.) наводить перелік усіх 27 книг Нового Завіту. Остаточне санкціонування нашого канону знаходимо в постановах Лаодикійського (363 р.), Іппонійського (393 р.) та Карфагенського (397 р.) соборів.
Як бачимо, лише на кінець ІV ст. остаточно був сформований канон священних новозавітних книг. Проходив цей процес у постійній боротьбі з не церковними, єретичними поглядами, коли Церква, керована Духом Святим, відібрала безсумнівно апостольські. Церква була завжди свідома того, якими книгами вона користується. З розгляду історії утвердження канону видно, що автентичність вживаних нами новозавітних книг надійно гарантована великою кількістю історичних свідчень і не підлягає сумніву.
Основну роль у цьому процесі відбору канонічних книг з маси апокрифічної літератури відіграв Священний Переказ. Церква з самого початку свого існування керувалась живим апостольським, а потім Церковним Переказом, як історичними, конкретними формами постійної дії Святого Духа в Церкві. Священний Переказ є більш первісним джерелом Божественного Одкровення. У його середовищі сформувалося саме Священне Писання, в його світлі воно й розуміється, і пояснюється. Безумовно, Священне Писання є основним джерелом віровчення, але не єдиним і не самостійним. Літургічне життя Церкви, її таїнства та обряди, ухвали церковних соборів, церковне іконописання, музика та архітектура — все це разом зі Священним Писанням становить те середовище, через яке діє Святий Дух у Церкві. Без Священного Переказу кожний розумів би істини Священного Писання довільно, суб’єктивно, тлумачив би по-своєму, що призвело б до його спотворення, зловживання та породжувало б численні єресі. В історії маємо багато прикладів, коли неувага до Священного Переказу приводила не лише окремих християн, а й цілі національні церкви до відпадання від єдиної святої апостольської Церкви. Таким чином, саме існування незмінного канону книг Священного Писання переконливо свідчить, що Священний Переказ є найбільш загальним джерелом Божественного Одкровення та Богопізнання. Православна Церква свято керується і постійно збагачується Священним Переказом, дотримуючись при ньому великого заповіту ап. Павла: «Отже, браття, стійте і тримайтесь Переказів, яких ви навчились чи то словом, чи то посланням нашим» (II.Сол. 2; 15).

Апологія християнства (прот. Димитрій Садов'як)
Розділ: Новий Завіт | Додано:(18.11.2007)
Переглядів: 1578
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz