Сб, 24.06.2017, 15:51
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
ГОЛОВНЕ МЕНЮ
РОЗДІЛИ БІБЛІОТЕКИ
Статті адміністратора
Різні статті
Пам’яті пастиря
Спогади про митрополита Даниїла
Догматичне богослів’я
Церковне право
Новий Завіт
Персоналії
Історія
Проповіді
Дідахі
Вселенське Паравослав’я
Історія Древньої Церкви
Літургіка
Патрологія
Статті грецькою
Статті англійською
Молитовник
Молитви
Книга Правил
ОПИТУВАННЯ
В якій сфері суспільного життя Церква повинна приймати активну участь?
Всього відповідей: 510
Головна » Бібліотека » Історія

Вірменський хрест на спині османів
Недавно Конгрес США прийняв попередню резолюцію про визнання геноциду вірмен в Османській імперії. Цей документ має рекомендаційний характер. Резолюція ще була на розгляді в Конгресі, коли президент Америки Дж. Буш-молодший висловив своє невдоволення порушенням цього питання. У своєму телевізійному виступі він заявив, що прийняття резолюції може серйозно нашкодити національним інтересам США, оскільки від відносин Америки і Туреччини – союзник по НАТО – нині залежить ситуація на Близькому Сході. Не менш красномовними були і держсекретар Кондоліза Райс та міністр оборони країни Роберт Гейтс. Пані Райс, зокрема, заявила: «Прийняття такої резолюції у цей час може нашкодити нашим діям на Близькому Сході». Голова оборонної галузі додав, що 70% авіавантажів для Іраку проходить через Туреччину. За словами пана Гейтса, цей шлях доставок може опинитися під ударом, якщо у відповідь на резолюцію Туреччина відмовиться від військового співробітництва з Америкою. Крім того, міністр оборони побоюється що США не зможуть утримувати Туреччину від військових операцій в іракському Курдистані. Тим самим відкриється фронт у відносно стабільному регіоні Іраку.
Наскільки територія компактного проживання курдів є відносно стабільною (за словами міністра оборони США) - тема окремої розмови. Але чи не здається дивним, що одна, нехай і велика, країна ставить свої національні інтереси вище за історичну справедливість? І чому країна, багатства якої не зовсім її, не кажучи вже про переважну частину території, бере на себе сміливість диктувати одному зі світових лідерів свої умови?
Але все це питання без відповіді. Ніколи, тому що людині розумній зразка ХІХ-ХХІ сторіч властиво забувати (навмисно чи ні) свою історію. Під висловом «свою історію» розуміється історія загалом усього людства. Тому як усі ми, розмовляючи і думаючи на різних мовах, живучи у різних країнах та економічних умовах, об’єднуємося одним словом – людина.
Повертаючись до центральної теми буде не зайвим для глибшого розуміння суті питання ввести поняття геноциду. Великий юридичний словник наводить наступне трактування цього терміну. Великий юридичний словник наводить таке трактування цього терміну. «Геноцид – це дії, направлені на повне або часткове знищення національної, етнічної, расової або релігійної групи шляхом вбивства членів цієї групи, заподіяння тяжкої шкоди їхньому здоров’ю , насильницького перешкоджання дітонародженню, примусової передачі дітей, насильницького переселення чи іншого створення життєвих умов, розрахованих на фізичне знищення членів цієї групи. Визначення геноциду наведено у Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього. Міжнародним співтовариством геноцид визнано міжнародним злочином». Геноцид названо у числі злочинів, на які не поширюється термін давності. Чи підпадає систематичне знищення вірмен турецькою владою та армією протягом тривалого терміну під поняття геноциду можна зрозуміти дослідивши його (знищення) хронологію.
Кажучи про геноцид вірмен у Османській імперії, частіш за все згадують період 1913 - 1917 рр. Але якщо звернутися до офіційних документів та історичних фактів, то можна дійти думки, що знищення вірмен почалося значно раніше.
У результаті військових походів султана Мехмеда ІІ Завойовника та Сулеймана Пишного Вірменія перейшла під владу Османської імперії. Після цього територія вірменського народу, так сама як і інших захоплених народів, почала розглядатися як власність Аллаха та «його тіні на землі» - турецького султана. Народ фактично став власністю. Купців-вірменів використовували для налагодження міжнародних торговельних зв’язків Османської імперії, вірменські селяни та ремісники завдяки своєму природному таланту збагачували чужу для себе країну. У принципі становище вірмен мало чим відрізнялося від становища інших поневолених народів, і не лише в Османській імперії. Але все ж їм було важче, бо вони - християни, тоді як турки - мусульмани. За свідченнями одного французького мандрівника, який перебував у XVII ст. на території Вірменії «від Токату до Тавризу країна населена майже одними християнами, і оскільки ця велика територія та, яку древні називали Вірменією, не треба дивуватися, що у містах та селах п’ятдесят вірмен приходиться на одного магометанина». В силу свого походження та засобу життя турки у переважній більшості були неосвіченими, їх культура значно відрізнялася від вірменської за рівнем свого розвитку. Турки переважно – воїни. Тоді як серед вірмен було більше ремісників, купців. Захопивши Вірменію, турки фактично опинилися в меншості – етнічній, релігійній. Відчуваючи своєрідну загрозу, Османська імперія почала ускладнювати становище вірмен. Їх морально принижували. Якщо вулицею йшов мусульманин, навіть високоповажний вірменин мав уступити йому дорогу. Крім того, під час численних війн з Персією вірменське населення методично знищували. Певно, турки побоювалися що персидські війська можуть посилитися за рахунок вірмен.
У геноциді вірмен був ще один момент. Їх вважали за невірних, будь-яке порушення умов спільного проживання мусульман та християн каралося смертю. Це не повинно привести читача до думки, що мусульмани - лише криваві вбивці. Такими були тодішні умови – будь-яку істину, а тим більше релігійну, захищали зброєю. За наслідки цього повинні вибачитися нинішні покоління.
Окрім знищення селищ, турки застосовували ще один варіант знищення вірмен – розбавлення їх шляхом приєднання до територій компактного проживання земель, населених іншими народами. Частіш за все це були курди та черкеси.
Своєрідною відповіддю на гніт Османською імперією стало формування національно-визвольних рухів серед усіх захоплених народів. Потім почалися повстання. У 1850-1860 рр. проти турецького гніту піднялися Чорногорія, Герцеговина та Болгарія. Повстання було придушено. Лідерів руху знищили, а частину населення переселили в інші області Османської імперії. 1850 року відбулася перша масова різня ассирійців та вірмен. Висока Порта (уряд султанської Туреччини) розуміла, що чергова хвиля невдоволених може з’явитися у Західній Вірменії. Особливого клопоту могли завдати дві вірменські провінції - Зейтун та Сасун. Саме у столиці першої – Зайтунє - 1862 року відбувся другий акт різні вірмен. Окрім цього, знищувалися газети, література, культурно-просвітницькі товариства вірмен. У 1869 році очевидець так казав про вірменське населення провінції Кегн: «цей народ знаходиться на краю моральної та фізичної гибелі; життя людей та їх майно знаходяться у небезпеці; щоденно їх вбивають, оскорбляють, розоряють». Того ж самого року російський посол у Константинополі повідомляв, що Висока Порта направила таємну вказівку місцевій владі знищувати вірменські історичні пам’ятники, щоб вони не пробуджували у вірменського народу прагнення національної незалежності. Протягом 1860 - 1870 років повстання продовжувалися по всій території Західної Вірменії.
Події, які відбувалися на території Османської імперії і стосувалися захоплених народів до 1877 року, дуже часто зараховують до так званого періоду предгеноциду. Влітку 1875 року в західних землях Османської імперії почалися нові повстання проти гніту. Наступного року за зброю взялися болгари. 1876 року Абдул Гамід ІІ, який щойно отримав владу, застосував досить жорсткі методи проти повстанців. Більш кровавими стали й погроми вірмен. 31 грудня 1876 року до газети «Мшак» з міста Ван надійшов лист. Наведемо деякі витримки: «День 1 (13) декабря 1876 года явился черной страницей в летописи Вана.
Было около двух часов ночи, когда армяне с изумлением увидели, что охранные войска, полицейские, солдаты и чернь, объединившись, с топорами, и факелами в руках разносят армянские лавки и дома, грабят и поджигают их. Некоторые должностные лица, находившиеся на месте происшествия, делая вид, будто они не в силах сдержать ярость погромщиков, выступали лишь в роли Зрителей, а иные даже воодушевляли их. Его преосвященство епископ Еремия и архимандрит Погос, прибежавшие на рынок, чтобы предотвратить пожар, были жестоко избиты в присутствии должностных лиц. Некоторые из солдат даже осмелились поднять на них сабли и грозились разрубить их, если они попытаются спасти от пламени пожара и грабежа лавки армян.
Армяне, хотя и невооруженные, неподготовленные и ошеломленные происходящим, глядя в лицо смерти, пытались спасти свои дома и имущество; войска же били их штыками и прикладами. Сколько раненых и потерявших разум, сколько убитых было среди них! Некоторым армянам удалось спасти кое-что, но большинство было ограблено до последней нитки. Что будет с нами? Если армяне из России не подоспеют на помощь, нас ожидает смерть...
Мы сейчас с надеждой взираем на Россию, которая является единственной сопредельной христианской страной... Сколько раз наша патриархия посылала в Высокую Порту телеграммы, протестуя против угнетения, но они, кроме вреда, ничего не приносили. В. Порта, с одной стороны, дает нам пустые обещания, с другой же— посылает тайные приказы местным властям, не боясь ответственности усилить угнетение и притеснить нас так, чтобы и сил не оставалось для протеста.
Хотя мы и раньше испытывали жестокий гнет и притеснения, но после восстаний в Сербии и Болгарии, а особенно в последнее время, когда есть опасность войны между Россией и Турцией, турки, подобно раненому медведю, с отчаянной яростью набрасываются на армян, причиняют нам всякое зло, говоря: «И вы одной веры с этими гяурами-русскими».
Дії Османської імперії стосовно захоплених народів викликали обурення у широких колах населення Росії. Вони почали вимагати від тодішнього керівництва держави надати допомогу єдиновірцям. Олександр ІІ звернувся до турецького султана з вимогою припинити різню болгар та інших християн. Звісно, відповідь не була позитивною. 1877 року Росія оголосила Османській імперії війну. Але це була війна далеко не задля визволення православних підданих Туреччини. Навпаки, вона лише тільки погіршила їхнє становище. Чому? Щоб відповісти на це запитання, потрібно повернутися на 20 років назад, у 1856 рік.
28 лютого – 30 березня 1856 року на паризькому конгресі було ратифіковано мирну угоду, яка знаменувала закінчення Російсько-турецької війни. Підписантами були Росія, з одного боку, Англія, Франція, Туреччина, Сардинія - з другого.
Умовами угоди Росію фактично поставили на коліна. Вона повинна була віддати Туреччині південну частину Бессарабії та Карс (у Х – ХІ ст. він був столицею Карського царства – вірменської феодальної держави). Союзники, у свою чергу, були зобов’язані повернути Росії Севастополь та інші завойовані міста. Росія також мала відмовитися від передачі православних підданих Османської імперії під своє особливе заступництво та погодитися з принципом суверенітету та цілісності Османської імперії. Були в цій угоді й інші вимоги.
Головним наслідком підписання паризької угоди стало послаблення міжнародного впливу Росії у Європі, що сприяло подальшій експансії західних держав на Близькому Сході. Крім того, Туреччині цим документом фактично розв’язали руки у питаннях внутрішньої політики. Особливо це стосувалося національного питання. Але в силу певних історичних подій – численних державних переворотів – турецьким лідерам фактично не було коли ним займатися. Знищення християн мало місце і раніше, але воно до 1876 року не досягло своєї критичної точки (хоч би як цинічно це звучало). Після того як у 1877 році Олександр ІІ об’явив війну Туреччині, знищення християн, а особливо вірмен, набуло характеру цілеспрямованої програми. Підтвердженням цього можуть слугувати слова головного визиря Мехмета Кемаль паші:
"Если в европейской части мы на своей груди вскормили змею, не нужно повторять ту же глупость в азиатской части Турции. Уничтожить грамотных, убрать всех тех, кто когда-либо может представить для нас угрозу и в руках чужаков стать орудием против нас.
Хотя бы сейчас, сегодня, в интересах Англии, чтобы не вмешивались в дела наших государств в Малой Азии (мы и Англия слово "Армения" не только не хотим признавать, но и должны раздробить челюсти, произносящие это имя), не было бы поводов для вмешательства извне. Поэтому для осуществления этой цели необходимо и требуется государственное решение, чтобы любой сомнительный элемент был уничтожен бесследно для обеспечения нашего будущего: значит, этот армянский народ надо уничтожить или сделать неспособным к возрождению. И для осуществления этого у нас наготове все необходимые инструменты - курды, черкесы, судьи, сборщики налогов, полицейские, и, наконец, можем объявить религиозную войну, и осуществить легкую войну против такого народа, который не имеет ни оружия, ни войска, а одна из великих и богатых держав наша союзница и гарант мира в Азии. И если этот армянский народ будет стерт с лица земли и христианская Европа будет искать единоверцев и не найдя в Турецкой Азии таковых, оставит нас в покое, а мы после этого займемся внутренними делами и благоустройством". Слід зазначити що, під фразою «одна из великих и богатых держав наша союзница и гарант мира в Азии» слід розуміти Англію.
Те що Олександр ІІ об’явив війну Туреччині не зовсім дає відповідь на запитання чому після 1877 року положення християн в Османській імперії погіршилося. До цього слід додати те, що переможцем у ній стала Росія. Згідно підписаній в Берлині угоді Росії поверталася Бессарабія, приєднувалися Карс, Ардаган та Батумі. Поновлювалася незалежність Болгарії, збільшувалася територія Сербії, Чорногорії та Румунії, а турецька Боснія та Герцеговина окуповувалася Австро-Угорщиною. Крім того, після берлінського конгресу Англія майже зовсім покинула ідею усякими засобами запобігти послабленню Османської імперії. Керівники останньої це розуміли і намагалися позбавитися будь-якого клопоту у вигляді християнського населення захоплених територій. Це підтверджується тим, що протягом 18 років після берлінського конгресу на території Османської імперії чисельність мешканців Західної Вірменії зменшилась щонайменше на 600 тисяч осіб, з яких 400 – це жінки та діти - сироти. Про звірства турецьких вояків під час російсько-турецької війни писало досить багато іноземних газет. Зокрема кореспондент газети «Таймс» у 1877 році писав у повідомленні: «Положение армян в стране, по которой прошла армия Исмаила-паши, крайне бедственное. Из 122 деревень Алашкертской равнины все, за исключением девяти, полностью разрушены. Те немногие христиане, которые не воспользовались покровительством России при отступлении Тер-Гукасова, варварски убиты, целый ряд деревень сожжен дотла. В Мушском округе некоторые деревни были разрушены, а многие жители вырезаны. Город Баязет и окрестные селения удостоились той же участи. В большинстве этих мест мужчины, женщины и дети были убиты самым жестоким образом...». Ці жертви можна було б віднести до жертв військових дій, але постає питання – чому вони, переважно, були вірменської національності?
 
Вероника Костенко "ХайВей"

Розділ: Історія | Додано:(24.10.2007)
Переглядів: 998
Використовуються технології uCoz
ВХІД НА ПОРТАЛ


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz