У британському виданні «Таблет» було опубліковано інтерв’ю з митрополитом Іоаном Зізіуласом, відомим православним богословом, ієрархом Константинопольського Патріархату. Владика Іоан — «живий класик» сучасного богослів’я, широкознаний у християнському світі, справжній науковець, який звик до точних та виважених формулювань і жорсткої дисципліни думки. Отже, публічна критика Російської Церкви від ієрарха такого інтелектуального рівня та впливу — це непересічна подія.
У своєму інтерв’ю владика Іоан розмірковує про проблему націоналізму в автокефальних православних Церквах. На думку митрополита Іоанна, націоналізм «не є частиною історичної структури» Православної церкви: він виник у XIX столітті, коли «в автокефальних Церквах розвинулися дуже сильні зв’язки з поняттям нації», яке стало частиною західного менталітету. Як приклади Церков, що потерпають сьогодні від націоналізму, владика Іоан наводить Балкани та Росію. При цьо­му, зауважує Зізіулас, якщо на Балканах небезпека націоналізму зменшується у зв’язку з процесами євроінтеграції, то в Росії «все ще існує дуже тісна співпраця між церквою та державою, і це створює проблеми».
Православна Церква в Росії стає заручницею Російської дер­жави. І це вже помітно у світі. Помітно настільки, що відомий ієрарх нехтує правилами дипломатичного етикету і публічно, хоч і в делікатній формі, ставить богословський діагноз: «націоналізм».
Грецькі богослови вже неодноразово висловлювали заклопотаність сучасним станом Російської Церкви, зокрема властивими їй сьогодні імперіалістичною свідомістю та ізоляціонізмом. Схожу позицію займає відомий грецький православний богослов Христос Яннарас. Він звинувачує Москву, яка протиставляє себе Константинополю як «Третій Рим», у тому, що вона мислить суто секулярними критеріями — кількісною перевагою, політичною міццю, національними інтересами. Спроби відродження Російської Церкви у XIX столітті потонули у вирі революції, вважає Яннарас. Втім, навіть після розвалу СРСР «Московський Патріархат продовжує нести хрест більшовицького режиму». З одного боку, в Росії спостерігається відродження благочестя російського народу. З іншого — правляча ієрархія «явно підпорядковується міркуванням політичної доцільності, що диктується партійною бюрократією». У цій ситуації, вважає Яннарас, претензія Москви на лідерство у православному світі «створює небезпеку підпорядкування помісних церков інтересам, які диктує режим, що уневолив Російську Церкву» («Істина та єдність Церкви». М., 2006).
Церкву, назву якої традиційно перекладають українською як «Руська», дедалі частіше називають «Російською». Останнім часом у ній простежуються тенденції до ізоляції та підміни універсалістських цінностей національними пріоритетами. Багатонаціональну de facto Церкву роблять Церквою одного етносу. Церкву, половина парафій якої міститься в Україні, de facto роблять державною Церквою Російської Федерації.
Ми вжили дієслово «роблять», що передбачає примусовість. Однак хто «робить» сьогодні Руську Православну Церкву російською й одержавленою? Влада? Власна ієрархія? Історичні обставини? Кожна з цих відповідей не є помилковою. Історичні обставини справді склалися таким чином, що Росія знову протистоїть Заходу. Влада справді поставила перед РПЦ завдання наповнити ідеологічний вакуум та ідейно виправдати протистояння. Власна ієрархія справді зважила на історичні обставини та замовлення влади і дала згоду на одержавлення. Таким чином, у сучасній Росії Православну Церкву цілком можна було би імену-
вати РПЦ (о) – Російська Православна Церква (одержавлена). Така конфесія має добрі перспективи в путінській Росії і певні перспективи залишитися в Росії, що залишиться після Путіна.
Однак половина парафій цієї конфесії міститься в Україні, де сьогодні панує цілком інша історична та культурна ситуація. Тоді як Росія намагається стати євразійською імперією, Україна сподівається увійти до Євросоюзу. Отже, те, що є «добрим», «виправданим» та «корисним», з погляду російської держави, суспільства та ієрархії, не є таким в Україні. Російський «наднаціоналізм» тут бачиться небезпечним. Ностальгія за СРСР — підозрілою. «Надконсерватизм» Російської Церкви — свідченням обмеженості.
Україна — не Росія, твердить назва книжзки екс-президента. Додамо, що Українська Православна Церква — не Російська. Чим довше Україна існує у форматі незалежної дер­жави, тим виразнішим постає факт, що український менталітет відмінний від російського не лише в політичній та культурній площині, а й у площині церковній. Коли ми спробуємо проаналізувати образ церковного життя в сучасних Росії й Україні, то побачимо, що у кліриків та вірних сьогодні формуються відмінні психологічні установки. Обрядовірство, боротьба проти ідентифікаційних кодів та Заходу, хресні ходи і портрети останнього російського імператора, схильні до повноти священики з засаленим волоссям та неохайними бородами, запнуті хустинками літні жінки, що заповнюють більшість храмів. Здавалося б, картина пострадянського православ’я однакова і для Росії, і для України, більшість православних парафій якої перебуває у канонічній підпорядкованості Патріарху Московському…
Однак варто вдуматися в реалії сьогоднішнього церковного життя в Росії й Україні, і стане зрозуміло, що український православний менталітет сьогодні таки відмінний від російського. І річ не лише в історично властивих українцям терпимості та демократизмі церковного життя. Російська ієрархія та вірні бажають бути частиною держави. Що ж стосується України, то тут ця спокуса значно слабша. По-перше, православних конфесій три, а це не дає одній із них остаточно стати «державною». По-друге, випробування останніх десятиліть допомогли українським Церквам усвідомити свою окремішність від держави і самодостатність. Крім того, союз між Церквою та державою в Росії й Україні приводить до різних наслідків. У сучасній Росії Церква підпорядковується головній лінії сучасної («єдиної» і «справедливої») Росії — відтворенню російської імперії. А в Україні результатом такого неформального союзу може стати узгоджена політика, спрямована на отримання повної канонічної незалежності (автокефалії) і об’єднання розпорошеного по різних православних церквах Українського Православ’я. Погодьтеся, навіть враховуючи неминучі ризики такого союзу, друге завдання набагато шляхетніше. Одна річ – навести лад у власному домі, а інша — намагатися загарбати чужий.
РПЦ сьогодні вирішує власні «внутрішньоросійські» зав­дання. І чим глибше ця Церква занурюється у російську дер­жавну політику, тим більша дистанція пролягає між нею та Українською Православною Церквою «усіх патріархатів». Звернімося лише до двох символічних подій — благословення «ядерного щита» Росії та оприлюднення з трибуни Всесвітнього російського народного собору (читай — РПЦ) «Російської доктрини». Спочатку про вересневий молебень у Храмі Христа Спасителя на честь ювілею «ядерного щита» Росії. Російське суспільство вже дало оцінку цьому аспектові «православно-атомної» справи. За три дні після події в російськомовному сегменті блогів з’явилося понад 20.000 згадок про молебень на честь ювілею «ядерного щита» Росії. Абсолютна більшість їх висловлюють нерозуміння, розчарування та обурення діями Патріархії. Погодьтеся, за три дні — це чимало… Втім, нас цікавить «міжнародний» аспект справи. Коли Московська Патріархія погодилася на таке освячення і зробила це у форматі символічної дії, вона забула про Україну і зрадила «незалежну в управлінні» УПЦ. Українському суспільству було продемонстровано, що Церква, на чолі якої стоїть патріарх Алексій II, — це Церква однієї держави й одного етносу. Адже ядерна зброя є «ядерним щитом» лише для громадян Росії. Для решти це — зброя, що потенційно може бути використана проти їхнього народу та їхньої держави. І коли першоієрарх Церкви, до якої ви належите, умовно кажучи, «благословляє» ядерну зброю, що потенційно може бути використана проти ваших країни та народу, – вам може спасти на думку, чи не варто переглянути свої конфесійні пріоритети.
Тепер про ідеологію, що надихнула авторів цього «молитовно-атомного» заходу — «Русская доктрина», який претендує стати новим ідеологічним катехізисом Росії. Доктрина — це близько 800 сторінок, укладених великим колективом авторів, більшість яких досі не була відома, перебуваючи на маргінесі суспільно-політичного життя. Крім того, мова, якою написано «доктрину», скидається на мову священних заклинань, а не наукового аналізу. Отже, звернімо увагу лише на її символічні твердження. Росія — це Третій Рим і центр світу, або «система крокв, що підтримують склепіння над усіма народами світу». Це — тип «правильної» імперії, що є «виключною дер­жавою», «історичним шедевром, яким може пишатися нація». Щезнення СРСР, який було «вбито ножем у спину», є одним із «найжахливіших злочинів світової історії». РПЦ — єдина традиційна структура Росії, яка не піддалася розчленуванню і докладає величезних зусиль до збереження цієї єдності. Згадується в тезах «доктрини» і правильна форма російського націоналізму: природно властивий росіянам «терпимий, але достатньо впертий націоналізм». Відповідно, Росію може врятувати союз держави та Церкви, союз націоналізму та Православ’я, особлива актуальність якого для сучасної Росії, на думку її «доктринерів», полягає у «функції підтримки національної ідентичності». «Необхідне відновлення символіки ідентичності, а «вірність православ’ю» сьогодні можна розцінювати як знак вірності самій нації». Російська нація, російська Церква, російська ідентичність. Що ж стосується України, то вона авторами цього «благословенного» РПЦ документу розуміється лише як територія. Територія колишньої та майбутньої (відверни Боже!) Російської імперії.
А тепер увага. «Російська док­трина» — це документ, що розроблений групою маргінальних авторів із середовища російських ура-патріотів. Він набув скандального розголосу лише завдяки Російській Православній Церкві. Адже доктрину обговорювали і схвалювали на спеціальних «соборних слуханнях» у рамках «Всесвітнього російського народного собору» (голова «собору» — Патріарх Московсь­кий). А проходили ці слухання не деінде, як у Відділі зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату.
Насамкінець дозволимо собі дві цитати. Перша з них належить митрополиту Кирилу, який є сьогодні «прем’єр-міністром» РПЦ. «Позитивний бік російської доктрини полягає в тому, що вона кладе традиційні фундаментальні цінності в основу модернізації Росії» (http://www.rusdoctrina.ru/index.php?subject=6&o=69).
А ось слова одного з розробників цього проекту, Єгора Холмогорова: «Путін пов’язав Православ’я із внутрішньою безпекою країни, а ядерну зброю — з її зовнішньою безпекою зов­сім не випадково. Це комплексний «російський захист» для оборони від бісів і для оборони від людей, яких найчастіше навчають ті ж біси. Атомне Православ’я — це не просто стратегія майбутнього. Це есхатологічна стратегія Росії на весь час історії цього світу, якщо ми, росіяни, хочемо зберегти своє буття на весь час цієї історії, а не піти з її сцени передчасно» (зі статті під символічною назвою «Атомне Православ’я»).
Абревіатура «РПЦ» раніше розшифровувалася як «Руська Православна Церква». Малося на увазі, що ця Церква має багатонаціональний характер і об’єднує вірних на території колишньої Київської Русі. Втім, ця назва мало кого вводила в оману. Світ і Україна мали нагоду дізнатися, що цю абревіатуру необхідно читати як «Російська Православна Церква». Якщо до цієї абревіатури додати літеру «о» (одержавлена) (що de facto вже трапилося), перспективи цієї конфесії в Україні стають цілком примарними. Руська Православна Церква могла б існувати в Україні без якихось проблем. Російська Православна Церква теж має певні шанси на виживання. Однак у РПЦ (о) є лише одна українська перспектива — рано чи пізно розділитися на дві церковні юрисдикції: канонічно незалежну від Московського Патріарха Українську Православну Церкву та Екзархат Московського Патріархату, пастирським завданням якого буде опіка найбільшої національної меншини в Україні.

Олеся ЗОРЯ, Дзеркало тижня