Читаючи текст „Угоди про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді України VI скликання”, перш за все дивує той факт, що учасники майбутньої „Коаліції демократичних сил” у Верховній Раді України VI скликання, до якої, як мінімум, потраплять 156 представників БЮТ та 72 – від НУНС, і які є в більшості людьми віруючими (такими себе вважають і Юрій Луценко, і Олександр Турчинов, і Лілія Григорович, і Юрій Костенко, і багато інших коаліціянтів) спромоглися в дуже солідному документі пошанувати Церкву лише одинадцятьма рядками, віднісши їх до пункту 1.4 „Культурний розвиток суспільства”.
Як на мене, Церкві та релігійним організаціям варто було б присвятити в Угоді явно більше уваги, місця та згадувати наскрізно її в багатьох інших пунктах і не тільки розділу 2.2 Програми діяльності Коаліції (Програми діяльності Уряду), а також в Засадах внутрішньої та зовнішньої політики (тут названо як одну із основоположних цілей у сфері гуманітарної політики – утвердження свободи сов істі та віросповідання. Складається враження, що всі коаліціянти до 30 вересня 2007 року були атеїстами). Це, зокрема, стосується пункту 1.1 „Громадянське суспільство”, пункту 1.2 „Якісна та сучасна освіта”, згадуваного пункту 1.4 в частині збереження та актуалізації національної культурної спадщини, пункту 1.8 „Соціальний захист” та деяких інших.
Невже Церква за тисячоліття свого існування не заслужила того, щоб їй хоча б не заважали, коли не хочуть/не можуть/не вміють допомогти. Необхідно відновити справедливість щодо визнання її єдиним інститутом крізь всі ці роки, який для нас з вами побудував, надрукував, зберіг (на жаль, не все) стільки надбання та укріпив дух і тіло так, що жодному тоталітарному режимові не вдалося все це стерти з лиця Української землі.
Я з повагою відношуся до соціологічних досліджень, але факт залишається фактом: в той час, як різні гілки влади та політичні вожді за різними соціологічними дослідженнями не користується довірою населення, Церква стало посідає перше місце у цьому рейтингу. Наприклад, згідно з підсумковим дослідженням УЦЕПД ім.
Разумкова в 2006 році, Церква з 60.3% тих, хто вірить їй, виявилася абсолютним лідером рейтингу довіри українців: 27.8% респондентів повністю їй довіряє і ще
32.5% радше довіряє, ніж ні. Для порівняння: українським ЗМІ, що посіли в рейтингу довіри друге місце, сукупно довіряє 60.2% (причому рівень повної довіри – лише 11.3%), а сукупно не довіряє 32.4% респондентів.
Тепер хотілося б зрозуміти, що ж Коаліція збирається розбудовувати, визнаючи таким чином, що підвалини або фундамент, а, можливо, і більше, вже збудовано. Для того, щоб поставити на один щабель державу та релігійні організації, необхідно урівняти і правила цієї гри, тобто партнери повинні знаходитися в рівних, однакових та прозорих умовах. А що є насправді? Держава в особі законодавчого її органу – Верховної Ради України, за 16 років не спромоглася виконати головного – повернути релігійним організаціям незаконно конфісковані храми, майно, духовну літературу та інші предмети культу. І після цього вона хоче вимагати від віруючих різних конфесій убезпечення українського суспільства від розпалювання міжконфесійної ворожнечі?
В світлі останніх повідомлень про можливе призначення новим головою Державного комітету України у справах національностей та релігій Олександра Сагана, небезвідомого лоббіста секти сайєнтології, та присутності в Парламенті Івана Стойка, який ще 4 листопада 2003 році подав законопроект „Про свободу віросповідання та діяльність релігійних організацій”, що окремою статтею 11 передбачав існування нетрадиційних релігійних організацій і частиною п’ятою статті 5 забороняв „утворення державних органів, спеціально призначених для вирішення справ, пов’язаних із реалізацією права громадян на вільність віросповідання та релігійною діяльністю”, цікаво буде спостерігати цей симбіоз „квазіпрофесіоналів” на шляху, запропонованому Коаліцією в галузі релігійних відносин держави та віруючих громадян. А головне – є вже готовий законопроект. І не один, бо ще є законопроект № 4185 „Про свободу віросповідання та релігійні організації”, підготовлений Лілією Григорович та поданий 24 вересня 2003 року на розгляд Верховної Ради України
Також дивує незнання розробниками Концепції Конституції України, частина перша статті 35 якої вже дванадцятий рік передбачає, що „Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність”. А вони все товчуть своє – нова редакція Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”. Так само, як у додатках про розподіл посад між представниками БЮТ та НУНС, у додатку 1.2 „Центральні органи виконавчої влади, які координуються міністерствами”, помилково вказують назву неіснуючого вже майже рік Державного комітету України у справах національностей та міграції.
Ці та інші суперечні моменти Концепції показують, що Держава ніколи повністю не вважатиме Церкву повноцінним суспільним інститутом, і тому невідомо, кого ще більше потрібно лікувати, а кого – підтримувати так, як це робили наші славні предки.
Адже саме Церкві та її будівничим у всі попередні роки Україна завдячує своїм існуванням, і мабуть вже всі сказали, але ще не все сказано.