Увійшовши в період Різдвяного Посту, традиційно приступаємо до таїнства Сповіді і Причастя. Люди хочуть посповідати свої гріхи та прийняти Пречисте Тіло і Кров Христову. Так ми з’єднуємося з Христом та у Христі один з одним, аби Господь преобразив нас духовно, дав сили жити у Дусі Святому, бути справжньою євангельською общиною. Добре, що багато наших людей шукає шлях до Бога, але погано, що зазвичай ми згадуємо про причастя Святих Дарів лише під час Посту, коли храми переповнені, а священики фізично не мають можливості приділити більше уваги сповідникам.
Якщо християнин протягом року двічі або тричі відвідує храм, то згідно з апостольськими правилами, він взагалі не може допускатися до причастя, аж поки не покається і не змінить своє ставлення до таїнств і богослужіння. Але сучасна Церква розуміє, що після багатьох десятиліть переслідування християн наш народ втратив християнську традицію і віру. Тому допускає тих, хто приходить причащатися, але регулярно не сповідається і не приймає Святих Дарів, аби віруюча людина преобразилася, отримуючи благодатну підтримку від Бога і наверталася до віри, ставала частиною Церкви — зібрання вірних у Христі. Та разом з тим, кожен із нас повинен розуміти, що якщо людина дотримується такої практики рік у рік, вона не преображається у Господі та їсть і п’є Тіло й Кров Христову в суд і в осуд.
Взагалі варто помислити, що давні християни причащались за кожною Літургією. Сам текст сучасної літургії каже нам про це. У багатьох місцях там знайдемо слова, що трактують усіх присутніх у храмі як одне, як нероздільну цілість, як Тіло Христове, що зібралось, аби прийняти Його Тіло і Кров: “Пийте з неї всі, це є кров моя Нового Завіту, що за вас і за многих проливається на відпущення гріхів” А у відповідь: “Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тебе благодаримо, Господи, і молимося Тобі, Боже наш”. Явний наголос на церковний збір, а не на окрему людину.
Сьогодні ж Причастя надто часто приймається як особисте освячення, те, що допомагає віруючому осягнути якийсь “вищий рівень духовності”, відірватись від грішного світу, а отже і від того загалу, яким стає сама ж таки церковна громада. А це є великим непорозумінням. Бо служба Божа, у центрі якої стоїть Свята Євхаристія (Безкровна Жертва; перетворення хліба і вина у Тіло і Кров Господню), є актом спільноти, у якій ця громада стає Тілом Христовим.
Церква живиться Тілом і Кров’ю Ісуса Христа і саме цим вона реалізує себе у Христі. Сьогодні церковні громади часто виглядають непослідовними. І якщо людина присутня на Літургії вірних, але приступати до Святого Причастя не має наміру й це триває місяцями, то вона сама себе ставить у категорію, може і не оглашенних (тих, що готуються до хрещення і не можуть причащатися), а каянників, яким Церква забороняє причащатися. Очевидно, що така практика є однією з головних причин духовної кризи, яку переживає український народ.
Ми забуваємо про найголовніше для людини — це бути відданими Христу. Не можна примиритись з православ’ям, основною функцією якого було б зовнішнє збереження традиції й обряду. Треба жити з Христом, відкривши Йому своє серце.
Якщо у вас є запитання до священика — пишіть нам і ви обов’язково прочитаєте відповіді на них на сторінках газети.

Диякон Віталій ПОРОВЧУК, “Рівненська газета”