Улюблені у Христі владики, отці, брати і сестри! Звертаючись до вас, перш за все хочемо навести слова Спасителя: «Коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше примирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій» (Мф. 5:23-24).
Про що нагадують нам ці слова? Про те, що ніяке служіння не угодне Богові, якщо воно не сполучене з діяльною любов’ю. Про те, що справжня єдність з Богом виявляється через любов до ближнього, взаємне прощення та примирення. Про те, що без примирення з ближнім не може бути миру з Богом, бо «хто каже: ‘Я люблю Бога’, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить? І ми маємо від Нього таку заповідь, щоб той, хто любить Бога, любив і брата свого» (1Ін. 4:20-21).
Вже понад 15 років триває розділення між православними в Україні. З обох сторін було багато сказано і написано з приводу причин розділення. Але зараз час поставити питання: чи бажаємо всі ми, православні, продовження цього розділення? Переконані, що не бажаємо. А якщо не бажаємо – то що ми повинні зробити для того, щоб це розділення припинилося? Не написати, не сказати, а саме зробити?
Заповідана Богом любов до ближніх обов’язково повинна виявлятися у ділах. І ми, вірні Київського Патріархату, і ви не одноразово заявляли, що ми маємо любов один до одного. Тому тепер потрібно від слів про любов переходити до справ любові, яка довготерпить, милосердствує, не заздрить, не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині, усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить (Див.: 1 Кор. 13:4-7).
Цього року відбулася знакова подія – об’єднання частин Російської Православної Церкви. Всі ви пам’ятаєте, що зовсім недавно і Московська патріархія, і Російська Церква Закордоном перебували між собою у напружених відносинах, оголошували одна одну «розкольниками», «безблагодатними», позбавляли сану, тощо. Яким же чином стало можливим це об’єднання?
Переконані, що свою роль в ньому відіграли кілька факторів. По-перше, це усвідомлення того, що обидві сторони належать до єдиної Церкви. По-друге, розуміння того, що минулі непорозуміння і взаємні звинувачення не повинні визначати майбутнє. По-третє, позиція державної влади, яка виявила бажання допомогти подолати розділення.
Відзначимо, що сторони, які протягом десятиліть називали одна одну «розколом», врешті-решт визнали, що насправді це був не розкол, як він визначений у канонічних правилах, а юрисдикційне розділення, обумовлене обставинами часу. Переконані, що і в Українській Церкві має місце не розкол, а саме юрисдикційне розділення. Тому приклад розв’язання проблеми розділення в Російській Церкві повинен бути повчальним і для Церкви Української.
Які можуть бути перші кроки на шляху подолання розділення? Мабуть, ті самі, що були зроблені для подолання розділення Російської Церкви: припинення взаємної ворожнечі та налагодження діалогу. Бо без діалогу не можливе взаємне порозуміння і зрештою – примирення і об’єднання розділеної Української Церкви. Київський Патріархат не одноразово заявляв про необхідність налагодження діалогу між нашими Церквами. Ми і зараз готові до такого діалогу, якщо він відбуватиметься на засадах взаємної поваги, без висунення попередніх, завідомо неприйнятних умов.
Метою нашого діалогу має бути створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви. Для цього є всі канонічні та історичні передумови. Історія засвідчує, що в державах зі значною частиною або більшістю православного населення рано чи пізно Православна Церква ставала автокефальною. Це відповідає канонам, зокрема 34-му Апостольському правилу, а також правилам 17-му Четвертого та 38-му Шостого Вселенських Соборів, в яких зазначено, що «громадянським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ». Україна є незалежною державою, а не автономією у складі Російської держави, а тому і Українська Церква, на підставі канонів та історичних прецедентів, має бути автокефальною. Також Українська Церква має все необхідне не тільки для того, щоб жити, як Помісна і автокефальна, але й для того, щоб посісти одне з провідних місць у сім’ї Церков-Сестер.
Нинішньому ж станові розділеної та ослабленої Православної Української Церкви радіють лише ті, хто бореться проти Православ’я і Церкви. Якщо цей стан продовжуватиметься, то в Україні й надалі будуть поширюватись аморальність, бездуховність, гедонізм, процвітатимуть новітні релігійні секти та культи. Відповідальність за це ляже на тих, хто не хотів, щоб Українська Церква стала єдиною, або хотів, але нічого не зробив для цього.
Для багатьох з вас цінним є юрисдикційний зв’язок з Московським Патріаршим Престолом. Але в умовах незалежності України цей зв’язок є і продовжить бути однією з причин розділення Церкви в нашій державі.
Питання автокефалії Української Церкви виникло не сьогодні або вчора. Вперше воно було поставлене ще рівно 90 років тому, коли Україна проголосила свою незалежність. На жаль ні тоді, ні тепер керівництво Російської Церкви не змогло дати повноцінної та адекватної відповіді на нього.
На нашу думку причиною такого становища є те, що багато хто на автокефалію Української Церкви в Москві дивиться більше з боку політичних інтересів Російської держави, збереження її могутності та впливу, чому є безліч підтверджень. Багато російських політиків та церковних діячів розглядають збереження в будь-якій формі адміністративної влади Москви над Православною Церквою в Україні, як інструмент збереження впливу Росії на Україну, з перспективою відновлення колишньої єдиної Російської держави. Вони сподіваються, що так зване «українське церковне питання» розв’яжеться саме собою, з плином часу та зміною поколінь ієрархів. Але спливло вже майже століття, змінилося декілька поколінь ієрархів, а питання так і залишилося не розв’язаним.
Переконані, що утвердження в Україні єдиної Помісної Православної Церкви та встановлення нею добрих взаємовідносин з Російською Православною Церквою, як Церквою-Сестрою, сприятиме справжньому покращенню відносин між нашими державами і народами, які не будуть обтяжені привнесеним у церковне життя політичним протистоянням.
Тож єдиним висновком, який напрошується сам собою, може бути тільки твердження, що ніхто поза межами України не зможе вирішити її церковних питань, якщо цього не зробить сама Українська Церква. Іншим Помісним Церквам вистачає своїх проблемних питань, тому не вони, а саме всі ми, діти Православної Української Церкви, маємо знайти шлях розв’язання наших проблем. Переконані, що інші Помісні Церкви, в тому числі й Московський Патріархат, рано чи пізно визнають те рішення, яке буде вироблене і схвалене в Україні. Про це переконливо і беззаперечно свідчить досвід проголошення автокефалії Церков за два останніх століття.
Народна мудрість говорить: хто бажає, той шукає можливості, а хто не бажає – той шукає виправдання. Закликаємо вас шукати можливості розпочати наш діалог, а не шукати виправдань, чому цього не можна зробити! Бо саме таким чином ми зможемо ділом засвідчити наявність у нас християнської любові та турботу про майбутнє Української Церкви.
Для всіх нас, а особливо ієрархів Церкви, спонуканням до дії нехай стануть слова притчі Спасителя про робітників у винограднику. Главою Церкви є не Предстоятелі чи Собори, а Сам Господь Ісус Христос. Церква – Христова, вона Його виноградник, а ми – лише виноградарі в ньому. Якщо хтось з нас, виноградарів, не впорається з покладеним на нас обов’язком подолати розділення в Українській Церкві, то Господь покличе до цієї справи інших виноградарів, які зможуть не на словах, а ділом виконати заповідь Його про дієву любов до Бога і до ближніх.
Впевнені, що рано чи пізно, тим чи іншим шляхом, але Православна Українська Церква буде єдиною і Помісною, рівною з іншими Церквами-Сестрами Вселенського Православ’я. Бо така воля Божа, про що свідчить Його дар незалежності, який має наша держава. Разом з тим кожен з нас, дітей Церкви, її священиків та архієреїв, особисто дасть відповідь Пастиреначальнику Христу за все, що він зробив, а чого не зробив, коли міг, на благо Церкви та задля її єдності. Кожен дасть відповідь на питання, чи носив він тягар іншого, виконуючи закон Христовий (Див.: Гал. 6:2) і чи творив він добро всім, «а найбільше ж своїм за вірою» (Гал. 6:10), доки був слушний час.
Завершуємо наше Звернення словами Писання: «Мир браттям і любов з вірою від Бога і Отця і Господа Ісуса Христа. Благодать з усіма, що незмінно люблять Господа нашого Ісуса Христа. Амінь» (Еф. 6:23-24).

ФІЛАРЕТ, Патріарх Київський і всієї Руси-України
АНДРІЙ, Митрополит Львівський і Сокальський
АДРІАН, Митрополит Дніпропетровський і Криворізький
ЕВСЕВІЙ, Митрополит Рівненський і Острозький
ВОЛОДИМИР, Архієпископ Миколаївський і Богоявленський
ІОАСАФ, Архієпископ Білгородський і Обоянський
ГРИГОРІЙ, Архієпископ Запорізький і Мелітопольський
ІОАСАФ, Архієпископ Івано-Франківський і Коломийський

ДАНИЛО, Митрополит Чернівецький і Кіцманський
СЕРАФИМ, Архієпископ Кіровоградський і Голованіський
ІЗЯСЛАВ, Архієпископ Житомирський і Овруцький
ВАРЛААМ, Архієпископ Чернівецький і Буковинський
ІОВ, Архієпископ Тернопільський і Кременецький
АНТОНІЙ, Архієпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський
ДАМІАН, Архієпископ Херсонський і Таврійський
ДИМИТРІЙ, Архієпископ Переяслав-Хмельницький
ІОАН, Архієпископ Коломийський і Косовський
ЯКІВ, Єпископ Одеський і Балтський
КЛІМЕНТ, Єпископ Сімферопольський і Кримський
МИХАЇЛ, Єпископ Луцький і Волинський
ПАЇСІЙ, Єпископ Бориспільський
ІОАН, Єпископ Черкаський і Чигиринський
ВСЕВОЛОД, Єпископ Луганський і Старобільський
КИРИЛ, Єпископ Ужгородський і Закарпатський
МЕФОДІЙ, Єпископ Сумський і Охтирський
ОНУФРІЙ, Єпископ Вінницький і Брацлавський
НЕСТОР, Єпископ Тернопільський і Бучацький
ФЕДІР, Єпископ Полтавський і Кременчуцький
МАТФЕЙ, Єпископ Дрогобицький і Самбірський
СЕВАСТІАН, Єпископ Чернігівський і Ніжинський

14 грудня 2007 р.

 «Українське Православ’я»