Чт, 28.03.2024, 19:03
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
Головне меню
РОЗДІЛИ НОВИН
Актуальні новини
Українські новини
Вселенська Патріархія
Еладська Церква
Міжнародні новини
Міжцерковні стосунки
Міжконфесійні стосунки
Церква і суспільство
Церква і культура
Цікаве звідусіль
Різні новини
Дайджест ЗМІ
КАЛЕНДАР НОВИН
«  Серпень 2008  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
АКТУАЛЬНІ НОВИНИ
АКТУАЛЬНІ СТАТТІ
ОПИТУВАННЯ
На якій мові повинно звершуватись богослужіння в храмі?
Всього відповідей: 912
 
Головна » 2008 » Серпень » 8 » Тріумф на годину
Тріумф на годину
11:35
 

Апокаліптичні прогнози Патріарха Олексія II щодо нового глобального розколу "світового православ'я" не збулися. Візити Патріархів Константинопольського і Московського до України пройшли достатньо спокійно, абсолютно непропорційно тому ажіотажу, який нагнітався у міру їх наближення. Зокрема, глава РПЦ МП стверджував, що прийняття до Константинопольського патріархату "українських розкольників", яке нібито може вчинити Патріарх Варфоломій в Києві, спричинятиме "фрагментації православ'я" і розколу такого масштабу, що порівняти його можна лише з 1054 роком, з остаточним розділенням християнства на Західну і Східну Церкви.

 

Зараз не 1054 рік, так "незграбно" ніхто не розколюється. З одного боку, візит Патріарха Варфоломія до Києва дійсно не привів до скороспілого тріумфу української автокефалії. З іншого боку, візит Московського Патріарха туди ж, який ще і завершився достроково, не привів до зміцнення впливу Чистого провулка і Данілова монастиря в Україні. З погляду зовнішнього спостерігача, "всі залишилися при своїх". Але в нас є всі підстави говорити про те, що суттєві зрушення в українському церковному питанні відбулися. Що це за підстави?

 

В першу чергу, важливим є сам по собі візит Вселенського Патріарха на найбільшу "спірну канонічну територію" сучасного православного світу без жодного узгодження із формальним власником цієї "канонічної території" - Московським патріархатом. З приводу такого "бесчиння" можна було б обурюватися, протестувати, якби ні безпосередня участь в ньому Патріарха Московського, що зробив подібні протести непереконливими. Не дуже досвідчений в тонкощах константинопольської церковної дипломатії, Патріарх Олексій Другий парадоксальним чином зміцнив позиції Вселенського патріархату в тих країнах, серед тих православних народів, які традиційно вважалися такими, що перебувають в орбіті впливу Москви. Сила "прецедентного права" в православній традиції велика – і якщо Московський Патріарх один раз "проковтнув" "агресивний вчинок" Вселенського Патріарха, то зробити подібне вдруге буде набагато простіше. Тим паче, що (і це, загалом, визнають в Москві) переважаючим трендом сучасного "світового православ'я" є ослаблення позицій Московського патріархату, стратегічними спільниками якого за останні роки перестали бути Румунська, Болгарська, Елладська Церкви і символічно дуже значущий Єрусалимський патріархат.

 

У другу чергу, важливою є демонстрація певної лояльності Московського Патріарха Константинопольському – важлива, перш за все, для консервативної частини російської (і української (МП)) православної громадськості. Адже буквально до самого моменту спільного служіння Патріархів Варфоломія і Олексія на Володимирській горі ця сама громадськість, при явному співчутті священоначалля, змагалася в образах на адресу Вселенського Патріарха, називаючи його "єретиком", "розкольником", "агентом ЦРУ" і "предтечею антіхриста". Навіть у святої брами Києво-Печерської лаври Олексія Другого зустрічали із плакатами: "Ніколи не молитимемося з Варфоломієм! Наш Патріарх – Олексій!" Та нічого, помолилися…

 

У третю чергу, важливим є досвід активної дипломатичної підтримки, яку надавали відповідні пострадянські держави підвідомчим ним Церквам. Після 17 років "чарування" Церквою, демонстративного "благоговіння" перед її таємницею і сокровенним внутрішнім життям, пострадянські політики, що сповідають себе православними, розпочинають вчитися прагматичнішому ставленню до церковних структур, відкривають для себе той факт, що вони теж можуть бути впливовим інструментом зовнішньої політики держави. Пальма першості тут належить "помаранчевої" владі України, яка зуміла налагодити ефективний діалог із Константинопольським патріархатом, що враховує і його непросте політичне положення в сучасній Туреччині, і його зв'язки з греками діаспори, і його вікові суперечності з Москвою. Константинопольський патріархат віддав належне конструктивним зусиллям української влади, заявивши, в особі Патріарха Варфоломія, що Москва анексувала Україну в XVII столітті і що передача Київській митрополії під владу Московської патріархії не була канонічною і добровільною. Власне, ця позиція, як ми вже неодноразово писали напередодні візиту Варфоломія до Києва, офіційно висловлена в багатьох документах Константинопольського патріархату, в першу чергу – в Томосі про автокефалію Православної Церкви в Польщі (1924 р.), що розташована переважно на землях староруського Галицького князівства, включає стародавні Перемисльську і Кременецьку єпархії Київської митрополії| і об'єднує в основному етнічних українців.

 

Безумовно, наївними були побоювання Московської патріархії, що Патріарх Варфоломій, спокусившись ротою почесної варти в аеропорту "Бориспіль", проголосить в Києві автокефалію Української Церкви і піде на розкол з РПЦ МП. Проте, домовленості, досягнуті їм 14 липня в Константинополі з Патріархом Філаретом (Денісенко) і Митрополитом Мефодієм (Кудряковим), залишаються в силі. Вони поклали початок процесу інтеграції УПЦ КП і УАПЦ в "світове православ'я", який може розтягнутися на роки, і ще не факт, що він неодмінно приведе до розколу із РПЦ МП.

 

Ключик до відповіді на питання про можливий подальший розвиток подій дають домовленості, досягнуті 27 липня Патріархами Варфоломієм і Олексієм на зустрічі "за зачиненими дверима". Головна домовленість – відновити переговорний процес між двома Церквами, перерваний за ініціативою Москви. Предметом переговорного процесу повинно стати не що інше як створення в Україні єдиної помісної Церкви. Це, між іншим, формула "помаранчевої" владі (звичайно, вона не сама її придумала, а буда надихнутою церковними діячами – прибічниками автокефалії), яка викликає бурхливу негативну реакцію промосковської церковної громадськості. Співставляючи всі факти і висловлювання, можна зробити такий висновок: Москва допускає Константинополь до участі в процесі інтеграції українського православ'я, допускає, що така інтеграція повинна неминуче супроводжуватися розширенням самостійності Української Церкви, але прохає лише не квапити події. Константинополь їх і не квапить – логіка геополітичного розвитку сучасного світу, зокрема й особливо Східної Європи, сама неминуче веде Україну до сфери впливу Константинопольського патріархату. Знаючи ж особливості менталітету московських церковних дипломатів, можна погодитися із тим, що вони не займаються довгостроковим стратегічним плануванням, а діють найчастіше за принципом "на наш вік буде". Основним методом дипломатії за цим принципом є затягування часу, з чим, певно, Константинополь і погодився щодо України.

 

Вже безпосередньо в дні візиту Патріарха Варфоломія до Києва в російську пресу був, вибачите за жаргон, "вброшений" матеріал, який дав зрозуміти, що Росія зробила по дипломатичних каналах вплив на турецьке керівництво, яке і так "криво дивиться" на Константинопольську патріархію, і вже у всякому разі не стане загострювати із-за неї свої відносини з Росією. Оскільки ж Константинопольського Патріарха приймали в Україні на державному рівні (а він і справді перебуває на турецькій державній службі), то Варфоломій не міг не зважати уваги на позицію політичного керівництва своєї країни. Інша версія "безрезультатності" візиту Патріарха Варфоломія зводиться до банального припущення про корумпованість чиновників Константинопольського патріархату, з якими російські представники без зусиль "домовилися" на зрозумілої обом сторонам мові. Залишимо ці версії любителям "закулісся" і "теорії змови".

 

Аналізуючи офіційні тексти і публічні заяви Вселенського Патріарха в Україні, ми повинні визнати їх цілковиту тотожність з політичною позицією нинішнього українського керівництва. Патріарх Варфоломій не сказав нічого "на підтримку Москви", навпаки – використовував на її адресу дуже різки фрази, аж до "анексії".Він також не дав ніяких зобов'язань щодо відмови від контактів з "розкольниками", навпаки – постійно заявляв про своє бажання (і можливості) взяти участь в подоланні українських церковних розділень.

 

Радикально налагоджені представники Московської патріархії, які, по правді кажучи, відчули би навіть певне "полегшення", якщо б нарешті відбувся "благословенний розрив із стамбульським папою", вважають відсутність офіційних контактів Вселенського Патріарха з Київським патріархатом великим успіхом Москви. Якби те, що відбувалося в ці дні в Києві, було б насправді успіхом, то навряд чи Патріарх Олексій II поспішив би ретируватися звідти раніше запланованого програмою часу. Голова РПЦ МП особливо не приховував того, як незатишно він відчуває себе в колишній "братській республіці" - недарма ж він так не хотів туди їхати. Всі ці 20-хвилинні очікування Вселенського Патріарха в замкнутій машині, демонстративна неувага з боку української влади, вулиці Києва з безконечною рекламою Варфоломія, недостатньо представницькі умови розміщення, проблеми з безпекою, нарешті – малолюдність і екзальтованість натовпу, що збирався на богослужіння Олексія II, - все це не могло не справити пригноблюючого враження. Треба сказати, що й керівництво УПЦ МП, прагнучи до "канонічної автокефалії", нічого не зробило для того, щоб прийняти свого номінального першоєрарха на більш гідному рівні.

 

Візити Патріархів до України закінчилися, напруга спала, самий час відпочити. Чи не в цей момент затишшя "раптово наздожене пагуба"? Зрозуміло, що ані українське керівництво, ані Константинополь, ані проавтокефалістські діячі в УПЦ МП, ані – тим більше – УПЦ КП і УАПЦ сидіти склавши руки не збираються. Якщо навіть Константинопольський Патріарх не прийме безпосередньо під свій омофор найближчим часом кого-небудь з анафемованих Московською патріархією осіб, то він на багато років залишиться значущим для України символом, який благословив "немосковський" шлях розвитку цієї країни. Ім'ям Вселенського Патріарха, "який був тут", "який говорив з нами і підтримував нас", буде зроблено дуже багато кроків у бік духовного відокремлення України від Московського патріархату. А шумлива демонстрація нечисленних активних прибічників Московського патріархату, яку весь світ спостерігав в дні візиту Патріарха Олексія до Києва, чомусь не переконує, що ці прибічники зможуть на щось серйозно вплинути. Найближче завдання Москви – зробити процес "автокефалізації" Української Церкви якомога більш безболісним для себе. Це і є справжня мета переговорів, ініційованих двома Патріархами.

 

Олександр Солдатов
 
Категорія: Міжцерковні стосунки | Переглядів: 4062 |
Всього коментарів: 1
08.04.2009
1. Никита Михайлов (usakult)

Потрібна реєстрація
[ Реєстрація | Вхід ]
Використовуються технології uCoz
Вхід на портал
Пошук

Міні-чат


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2024 Використовуються технології uCoz