Цього року українці всього світу відзначають дві пам’ятні дати — 125-річчя від дня народження та 35 річчя від дня смерті видатного вченого, політичного діяча, захисника незалежності та розбудови України, будівника Української православної церкви — Івана Огієнка (1882— 1972). З 1951 і до своєї смерті він був першоієрархом — митрополитом Української православної церкви в Канаді і до кiнця життя досліджував українську історію, тісно пов’язуючи її з історією церкви.
Пам’ять Івана Огієнка вшановують вчені та діячі Православної церкви з України, Польщі, Канади, США та інших країн.
Іван Огієнко залишив величезну творчу спадщину (досі ще не повністю досліджену й надруковану). І це при тому, що значну частину свого життя Іван Огієнко провів в еміграції, що він був вимушений постійно міняти місця проживання — мандрувати по світу разом зі своїми безцінними (і постійно накопичуваними) архівами. Майже всі його твори присвячені Україні, її народу, її мові, її науковій і літературній спадщині. Його книги вражають, з одного боку, загальнодоступністю (Огієнко писав для всіх українців, а не тільки для науковців), а з іншого — глибиною аналізу історичних подій, особистостей, колізій, причин та наслідків.
Одним із яскравих свідчень цього є та велика зацікавленість, яку Іван Огієнко мав до історичних джерел, намагаючись зробити їх відкритими для всіх українців. Ось він пише: «Для історії Української церкви маємо безліч давніх джерел, але більшість їх ще не видана і не вивчена. Скажімо, у самому Київському центральному архіві зібрано тепер понад мільйон актів, серед них дуже багато церковного змісту, але всі ці акти не тільки не вивчені, але й не описані». Тому Огієнко надавав надзвичайне значення виявленню і вивченню джерел — актів, історичних творів, стародруків та ін. — все, що «хоча боком» торкалося історії України, мало для Огієнка надзвичайну вагу, було безцінним. І тому не дивно, що історичні праці Огієнка завжди закінчуються багатьма сторінками бібліографії, до складу якої входять джерела на багатьох мовах. І хоча мова праць самого Огієнка начебто проста і доступна, за кожним висновком тексту стоять, без перебільшення, десятки «розкопаних» автором в архівах всього світу свідчень та доказів. Дуже характерно і те, що Івана Огієнка (на відміну від багатьох інших «патріотів») цікавили в минувшині не тільки українці, але всі ті люди (будь-якої національності), що так чи інакше впливали на розвиток України та її культури і тим самим торкнулися — у минулому — майбутнього нашої країни.
Нижче ми коротко опишемо історію одного середньовічного німця-друкаря, який привернув увагу Огієнка тим, що вперше використав недавно винайдений друкарський верстат для кириличного (а не латинського) друку. Йдеться про Фіоля Швайпольта, про якого Іван Огієнко так яскраво написав у вступі до книги «Історія українського друкарства» — на підставі розшуканої бібліографії.
Фіоль Швайпольт жив у ХV—XVI ст.; за національністю — німець, який значну частину свого життя мешкав у Польщі, зокрема, в Кракові. У ті часи Краків був столицею Королівства Польського, а його центром — Краківський університет. Розквіт мистецтв і наук посприяв і ранньому виникненню тут друкарства: уже в 1473—1477 роках у Кракові працювала друкарня, із якої вийшло чимало богословських праць латинською мовою.
Фіоль Швайпольт, був, вочевидь, різнобічно обдарованою людиною — працював гірничим майстром, ювеліром тощо, а потім став власником друкарні. Саме ця друкарня — друкарня Фіоля — 1491 року видала перші (першодруки) східнослов’янські книги кириличним шрифтом — це були церковні богослужебні книги «Часослов», «Осмогласник» та дві «Тріоді».
Не дивно, що цей факт привернув прискіпливу увагу Івана Огієнка. Адже ті перші церковні книги Фіоля були видрукувані у ХV столітті — незабаром після того, як Йоганн Гуттенберг сконструював свій перший друкарський верстат! На той час далеко не всі країни та люди церкви могли тішитися використанням (або розумінням) цієї фантастичної новинки — друкарського верстата. Нагадаємо також, що славетну Острозьку Біблію (1580—1581) було видруковано у наступному столітті — майже на 100 років пізніше!
Хто замовив Фіолю друк богослужебних текстів? Дехто припускає, що замовники були пов’язані з Київською митрополією або з однією із її єпархій. У будь-кому разі, йдеться про православних людей: текст книг Фіоля — церковнослов’янський, а в післямовах навіть вжито тогочасну українську мову. Спеціалісти вважають, що зразком для оформлення (досить скромного) цих видань служили слов’янські рукописні книги, зокрема, зі прикарпатських церков. Про те, що книги Фіоля призначені саме для православної церкви, свідчить Нікео-царградський текст Символу Віри, який вживають в православних церквах.
До сьогодні маємо 79 примірників видань Фіоля Швайпольта (вони зберігаються в бібліотеках Києва, Львова, Одеси, Москви, Вільнюса, Кракова та ін.). А щодо згадок про друкаря Фіоля, то Огієнко розшукав чи не всі книги, в яких згадується прізвище Швайпольта та його видання.
Відомо, що майстер походив з німецької провінції Франконія («Земля франків»); в Кракові Фіоль з’явився десь в 1479 р. і незабаром зараховувався до цеху майстрів золотих справ, де вишивав тканини золотими та срібними нитками і прикрашав їх дорогоцінними каменями. А 1489 року король Казимир видав майстру привілей на винайдену ним машину для відкачуваня води із шахт, а трохи пізніше Фіоля зацікавило друкарство (як бачимо, це була вельми різностороння людина).
Однак, перш ніж зайнятися безпосередньо друкарством, Фіолю потрібно було створити неабияку технічну базу — придбати верстат, запастися папером і фарбами, налагодити шрифтоливарну справу, підібрати майстрів, які розумілися би на релігійних текстах, знали кілька мов і кирилицю. Вчені вважають, що Фіоль знайшов таких людей у Краківському університеті (може, це були українці, які саме тоді почали їздити чи ходити на захід за освітою — до Кракова і далі на Захід?). Додамо ще, що Фіоль мав власну видавничо-типографську марку, яка збереглася до наших часів.
Видавничо-типографська діяльність Фіоля була нетривалою. У листопаді 1491 р. він був арештований, випуск книг заборонений. Одні дослідники вважають, що приводом для судового переслідування послужили якраз видані ним слов’янські книги, інші думають, що Фіоль був звинувачений у єресі (тоді це була поширена «хвороба»). Однак, судовий процес закінчився виправданням. Суд засвідчив, що звинувачення, пред’явлені Фіолю, не підтвердилися. У результаті інквізиція визнала майстра «правовірним і відданим католиком». Цікаво відзначити, що латинська католицька церква аж ніяк не протестувала проти виникнення слов’янської друкарні та друку слов’янських текстів (часи переслідування православ’я були ще попереду!)
Із того часу Фіоль став дуже обережним, зокрема, вирішив випускати православні богослужебні книги анонімно і поширювати їх не в Польщі чи Литві, а на території Московської Русі. Хоча на той час, у часи правління короля Казимира, в державі була досить віротерпима атмосфера — король спирався як на католицьку, так і на православну шляхту. Тому держава не поспішала закривати слов’янську типографію.
Фіоль Швайпольт помер у 1525 році. Після випуску перших слов’янських книг він отримав почесне звання «Краківського друкаря книг». А в сучасні часи був відкритий українцям Іваном Огієнком.

Клара Гудзик, ДЕНЬ