Ср, 20.09.2017, 15:00
 
Головна Реєстрація Вхід
Зробити стартовою / Додати у Вибране / RSS
Головне меню
РОЗДІЛИ НОВИН
Актуальні новини
Українські новини
Вселенська Патріархія
Еладська Церква
Міжнародні новини
Міжцерковні стосунки
Міжконфесійні стосунки
Церква і суспільство
Церква і культура
Цікаве звідусіль
Різні новини
Дайджест ЗМІ
КАЛЕНДАР НОВИН
«  Листопад 2007  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
АКТУАЛЬНІ НОВИНИ
АКТУАЛЬНІ СТАТТІ
ОПИТУВАННЯ
Православна Церква в Україні повинна бути?
Всього відповідей: 783
 
Головна » 2007 » Листопад » 17 » Битва титанів: Москва і Константинополь сперечаються за першість
Битва титанів: Москва і Константинополь сперечаються за першість
08:25

Російська православна церква знову марить «православною першістю». Останнього разу цей спокусливий сон відвідав її ієрархів у добу пізнього сталінізму. Тоді, 1948 р., у рамках святкування 500-річчя самопроголошення власної автокефалії, Російська церква ініціювала «Нараду глав та представників автокефальних православних церков». РПЦ мріяла, що ця нарада стане чимось на кшталт нового «вселенського собору», що проголосить новий церковно-політичний «канон»: Москва — Третій Рим, а Московський патріарх — «перший» серед усіх інших православних ієрархів світу. Проект був схвалений Сталіним і мав стати точкою відліку в якісно нових державно-церковних стосунках в СРСР. Сталін був не проти, щоб Московська патріархія перетворилася на всесвітній центр православ’я, такий собі підконтрольний йому «східний Ватикан». Однак 1948 р. грекомовні православні церкви відмовилися визнати канонічні претензії Московської патріархії на гегемонію у православному світі, і сталінський «православний проект» зазнав краху.

Сни честолюбців

Новий «третьоримський» проект з’явився з приходом до влади в Росії колишнього співробітника КДБ, який зрозумів важливість «православного ресурсу». РПЦ отримала напівдержавний статус у межах РФ, а церковна казна стала поповнюватися за рахунок «спонсорської допомоги» державних монополістів на ринку газу та нафти.
Перетворення «затятого ліберала» Митрополита Кирила на «затятого державника» та «консерватора». Подячний молебень у головному храмі Росії — храмі Христа Спасителя — з приводу ювілею російської ядерної зброї. Популяризація вищими ієрархами РПЦ відверто націоналістичної «Російської доктрини». Події жовтня додали до цього переліку «символічних подій» ще одну: показовий демарш делегації РПЦ у Равені. 9 жовтня там відкрилося Х пленарне засідання Змішаної православно-католицької богословської комісії. Змішана комісія — це спеціальний орган, що об’єднує представників Римо-католицької та всіх помісних православних церков. Темою останнього засідання комісії була проблема першості або примату у Вселенській християнській церкві. Тому результати роботи цієї всеправославно-католицької комісії дуже важливі як для Ватикану, так і для Константинополя. Перший розраховує, що православні й католики згодом дійдуть спільного розуміння «примату» Папи Римського. Другий вважає, що це слушна нагода нагадати про свою традиційну першість честі в межах Східної церкви.
Втім, на заваді планам Першого і Другого Римів став патріарх міста, яке гордо іменує себе Третім і «остаточним» Римом. Делегація РПЦ у Равені вирішила символічно «поставити на місце» Константинополь і покинула залу засідань на знак протесту… проти присутності там представників «зайвої», з погляду Московського патріархату, Естонської апостольської церкви — автономної церковної структури, що була відновлена у складі Вселенського патріархату 1996 року.
Загальновідомо, що присутність Константинополя в Естонії — особливо болюче питання для РПЦ. Адже її нинішній першоієрарх Патріарх Олексій II народився й тривалий час служив у Естонії. Однак у контексті інших подій стає зрозуміло, що демонстративний вихід із зали засідань — а тепер, мовляв, спробуйте обійтися без найчисельнішої православної церкви у світі — був демонстрацією сили. Цим театральним жестом Москва прагнула засвідчити, що без неї обійтися неможливо, а отже, саме вона, а не Константинополь, має бути головним партнером Ватикану в діалозі з православними.
Обійшлися! У результаті спільний документ Змішаної комісії підписали представники католицької сторони та представники всіх помісних православних церков, окрім РПЦ. Як сказано у спільному комюніке на зустрічі в Равені, вивчення питання примату «було завершено, був схвалений спільний документ, що передбачає тверду основу для подальшої роботи комісії». Масштабність програшу навіть примусила головного редактора «Церковного Вісника» написати у своєму живому журналі: «Це дуже продумана і по-своєму дуже красива — у грецькому стилі! — провокація Константинополя…».
Ні, Москва стала жертвою не провокації, а власних амбіцій. Церква, що століттями потерпала від державної неволі, добровільно повернулася до свого традиційного історичного становища — бути «сакральним додатком» до російської державної машини. За спиною Газпрому РПЦ почуває себе Третім Римом, і, користуючись кожною нагодою, ставить перед Константинополем питання про першість. «Відсутність у діалозі найбільшої православної церкви, чисельність членів якої перевищує чисельність членів усіх інших православних церков разом узятих, ставить під сумнів легітимність православно-католицького діалогу», — заявив єпископ Іларіон Алфєєв в інтерв’ю «НГ-Релігії». І ще: «У черговий раз інтереси Константинопольського патріархату були поставлені вище за інтереси всеправославної єдності. І це знову ставить питання про роль Константинопольського патріархату в родині помісних православних церков». У християнському світі владика Іларіон добре відомий як богослов, автор багатьох праць з патристики. Тому політична аргументація (аргуменчисельності) з його уст дає зрозуміти: це позиція «не першої, але й не другої людини» в РПЦ — її неформального «прем’єр-міністра» Митрополита Кирила Гундяєва.
Реакція Константинополя не забарилася. «Тверда позиція Іларіона має розглядатися як вираження авторитаризму, мета якого — продемонструвати вплив Московської церкви», — заявив в інтерв’ю католицькому агентству Asia News співголова Змішаної богословської комісії Митрополит Пергамський Іоанн. «Як і торік у Белграді, усе, чого змогла досягти Москва, це знову ізолювати себе, адже жодна з православних церков не пішла її шляхом, зберігши замість цього вірність Константинополю», — зауважує відомий ієрарх.
Становище РПЦ у православному світі схоже на становище Митрополита Кирила в РПЦ. Формально Московська — п’ята за честю (місцем у диптиху) православна церква в світі. Неформально — друга за впливом. Чи матиме РПЦ ще одну нагоду стати «першою»? З огляду на те, що згідно з демографічними дослідженнями через 50 років іслам стане панівною релігією в Росії, нинішня історична нагода для Російської церкви може бути останньою. Через півстоліття «Третій Рим» спіткає доля Другого — православні там стануть меншиною.
Як свідчить історія християнської церкви, державна підтримка нерідко шкодить церкві, а історичні випробування, навпаки, зміцнюють віру. Однак перспектив здобути першість у православному світі через кілька десятків років у РПЦ значно поменшає. По-перше, «слов’янський блок» православ’я має чіткі перспективи повторити долю Варшавського блоку. Східна Європа сьогодні вже не орієнтується на Росію, більшість країн регіону обрали інший напрямок розвитку — інтеграцію в Європу. А Євросоюз, як відомо, — це зона впливу Константинополя. По-друге, існуючи в країні з ісламською більшістю, РПЦ не зможе докоряти Константинополю, що він, мовляв, втратив історичний ґрунт під ногами і став «турецьким заручником».
Відомі кілька головних канонічних підстав для першості честі: геополітичне положення міста, де знаходиться єпископська кафедра; апостольське походження та давність кафедри, а також її заслуги перед Вселенською церквою.
І всі ці критерії свідчать, що Москва не може сьогодні претендувати на першість. По-перше, Москва не може бути Третім Римом, бо сучасна Росія не може бути ані сучасною Римською імперією, ані її аналогом. Римська імперія була носієм універсалістських цінностей. Натомість історія Росії свідчить, що вона завжди тяжіла до націоналізму, а, отже, не відповідає поліетнічному формату імперської державності. Універсалізм був притаманний Візантії. Але не Росії, яка була не імперією у візантійському сенсі, а національною державою, що лише використовує зовнішні атрибути імперії.
По-друге, секуляризм і світський формат держави — це єдине, що може бодай тимчасово відстрочити для Росії проблему ісламізації. Сучасна Росія — секулярна країна. І цей статус уже не змінюватиметься. Як ми вже писали вище, у РФ існує реальна перспектива дерусифікації впродовж найближчого півстоліття. А що може протиставити цій перспективі Російська держава? Заборонити неросійським етносам народжувати більше двох дітей? Законодавчо заборонити іслам? Зобов’язати кожне «етнічно правильне» російське подружжя народжувати більше ніж трьох дітей?.. Зрозуміло, що єдиним стратегічно виправданим курсом для РФ є жорстке збереження світського формату держави. Порушення балансу на користь «найчисельнішої» РПЦ сьогодні несе в собі загрозу стрімкої ісламізації РФ в найближчі півстоліття.
По-третє, сучасна Росія — країна, що розвивається сьогодні згідно з генеральним планом під кодовою назвою «ВВП». А нинішній президент РФ не зацікавлений у впливі церкви на суспільство. РПЦ як структура йому не потрібна. Його цікавить «бренд» РПЦ або можливість використовувати її для створення картинки сучасної Росії. Картинки, де людина у військовій формі постане на тлі бань православного храму. Це — символи національної ідентичності путінської Росії.

Москва і римський формат: «не-формат»

Неможливо виправдати примат Московського патріарха і з погляду канонічної традиції. Вважається, що кафедра першоієрарха, що претендує на канонічні переваги, має походити від якогось з апостолів. Однак, якщо існують давні перекази про перебування апостола Петра в Римі та апостола Андрія у Константинополі і навіть у Києві, то свідчень про перебування когось з апостолів на Московщині немає.
Не дуже склалося й з «сивою давниною». У цьому році Москва відзначає свій ювілей: рівно 860 років тому літопис зафіксував першу згадку про неї. Погодьтеся, за критерієм християнської старожитності Москва однозначно програє. Порівняно з Римом, Константинополем або навіть Києвом, Москва перебуває у дитячому або підлітковому віці. Першому Римові — 2760 років. Константинополь засновано 330 року. Києву понад півтори тисячі років. Маючи таких конкурентів, Москві нелегко обґрунтувати свої претензії на титул першої у світі православної кафедри. Мало того, навіть почесне п’яте місце, яке РПЦ посідає сьогодні в церковному диптиху (почесному списку) православних церков у майбутньому може перейти до давньої Грузинської церкви. Адже давня Грузинська церква вперше отримала автокефалію ще 467 р., тобто за 680 років до заснування Москви і майже за тисячоліття(!) до неканонічного проголошення російської автокефалії.
Однак головним усе ж таки є не принцип сивої давнини, якому не відповідає Москва, а відсутність у неї необхідного досвіду жертовного служіння, що є необхідним для першості кафедри. Адже за євангельською логікою служіння того, хто є першим, пов’язане не з силою, а з жертовністю. Той, хто претендує на роль першого, має служити всім…

«Канонічне рабовласництво»

Усвідомлюючи, що ці слова можуть образити почуття когось із поборників російського благочестя, наважуся сказати те, що щиро вважаю правдою: сучасна Російська церква, на мою думку, сповідує філософію «канонічного рабовласництва». Іншими словами — розглядає церковні одиниці, що входять до складу РПЦ (єпархії або самоуправні церкви в її складі) як своє «майно». І хоча ця хвороба тією чи іншою мірою властива не лише Російській церкві, а й деяким іншим помісним церквам, російський приклад найбільш промовистий.
Відомо, що в античні часи рабів розглядали саме як майно, річ. Однак саме так і розглядає нинішнє церковне керівництво громади та єпархії РПЦ. Зверніть увагу, канонічний устрій РПЦ не передбачає форм зміни юрисдикції для єпархії або громади. Останні розглядаються керівництвом РПЦ як такі, що не мають права реалізувати право вибору юрисдикції. І навіть якщо всі клірики сусідньої з іншою помісною церквою єпархії разом зі своїм єпископом та паствою проголосують за перехід в іншу юрисдикцію, Московський патріархат оголосить їх «розкольниками». Адже біглий раб завжди вважався злочинцем…
Зверніть увагу, на Західній Україні фактично не існує повноцінних єпархій Московського патріархату. Натомість там розвинута церковна інфраструктура українських автокефальних юрисдикцій: тисячі автокефальних православних храмів, богословські школи, видання УПЦ КП та УАПЦ. Однак, Москва не поспішає пропонувати Західній Україні компромісний варіант, який би допоміг православним церковним структурам у цьому регіоні вийти з канонічної ізоляції. Наприклад, перехід цих парафій до складу Константинопольського патріархату. (Питання доцільності такого кроку з погляду інтересів України ми залишаємо за дужками.) Чому? А тому, що якщо надати право юрисдикційної «свободи вибору» галичанам, згодом його треба буде поширити і на жителів центральної України. А це, у свою чергу, поставить під питання «цілісність Московського патріархату». «Цілісність РПЦ», «канонічна територія», «інтереси» того чи іншого патріархату… Коли читаєш церковну періодику, іноді складається враження, що сучасна церква аж надто перейнялася копіюванням державних взірців та геополітичними інтересами країн, у межах яких вона існує.
Однак насправді «рабовласницький» лад у церкві нелегітимний. Долю канонічного влаштування самодостатніх церковних структур мають вирішувати не церковно-адміністративні центри (митрополії або патріархати), а «місцева церква» або зібрання вірних єпархії на чолі з єпископом. Принаймні саме таким має бути механізм вирішення питання з погляду «євхаристійної еклезіології», яку провідні богослови ХХ століття вважали нормативною для православної церкви.
Москва апелює сьогодні до принципу «канонічної території». Проте насправді це класичний приклад застосування подвійних канонічних стандартів. Вимагаючи від інших шанувати власні канонічні території, Московська церква сама за історичної нагоди анексує чужі. Лише два історичні приклади: Грузія і Північна Буковина. 1783 р. Грузія підписує Георгіївський трактат і входить до складу Російської імперії. 1810 р. Росія забороняє обирати нового грузинського патріарха-католикоса. 1811 р. указом російського імператора утворено Грузинський екзархат, створення якого остаточно скасовує автокефальні права Грузинської церкви. Північна Буковина. Після Першої світової війни Австро-Угорська імперія розпадається. Трансільванія, Буковина і Бессарабія входять до складу Румунського королівства, а місцеві церковні єпархії опиняються у складі Румунської православної церкви. Під час Другої світової війни Румунія була союзницею Німеччини. Лівобережні райони Молдови, Одеська та частина Миколаївської області ввійшли в румунську зону окупації, що дістала назву «Трансдністрія» (Задністров’я). На ці території поширюється юрисдикція Румунського патріарха, за підтримки румунського уряду тут відкриваються закриті більшовиками храми. Однак після приєднання Північної Буковини до СРСР (1944), Московський патріархат в односторонньому порядку, без погодження з Румунською церквою, поширює на ці території свою юрисдикцію. Так в юрисдикції РПЦ опиняється близько 1000 православних парафій, що раніше належали до Румунської церкви.
Яким канонічним принципом керувалася Російська церква в кожному з цих історичних випадків? У єдиній (імперській) державі має бути єдина (імперська) церква. Проте чи має цей принцип зворотну логіку: Церква, яка розташована на території незалежної держави, повинна мати автокефальний устрій? «Ні», — рішуче відповідає сьогодні керівництво Московського патріархату РПЦ. Але це класичний приклад застосування подвійних стандартів. Звернімося до історичних документів. Ось виписка з «журналу визначень» того самого Священного синоду РПЦ від 19 листопада 1943 р. з приводу «поновлення молитовно-канонічного спілкування» між Грузинською та Російською церквами. «Не маючи підстав входити тепер у розбір усього, що з тих часів говорилося й писалося «за» і «проти» грузинської автокефалії, і, залишаючи без уваги взаємні прорахунки, підозри, упередження та сумні непорозуміння, що заважали об’єктивному підходу до даного питання, ми тепер маємо щасливу можливість обмежитися лише найголовнішим та найсуттєвішим: згідно із церковними правилами (Всел. IV, 17 та інші), церковні кордони мають відповідати державним» («Журнал Московской Патриархии», 1943 р., с. 3). Пам’ятаєте гасло першого президента України: «незалежній державі — незалежну церкву»? А тепер згадайте реакцію Московського патріархату — це гасло «неканонічне». А тим часом, як виявляється, Леонід Кравчук лише дещо перефразував визначення самого Священного синоду РПЦ: «згідно із церковними правилами, церковні кордони мають відповідати державним».

Українська проблема і ймовірність російського «примату»

Імідж «канонічного рабовласника» істотно шкодить РПЦ, одним з пріоритетів якої сьогодні є динамічний розвиток своїх структур у Західній Європі. Тому Патріарх та Священний синод під тиском обставин ідуть на незначні поступки Константинополю та європейській церковно-громадській думці. Скажімо, видали «відпускні грамоти» тим священикам у Великобританії, які «самовільно» (без погодження з «канонічним рабовласником») перейшли з юрисдикції Москви під юрисдикцію Константинополя.
Провідні російські ієрархи усе чудово розуміють, але РПЦ сьогодні відмовитися від принципу «рабовласництва» не здатна. Адже якщо визнати принцип християнської свободи та надати самодостатнім з погляду канонічного права церковним структурам (єпархіям або їх сукупності) право самостійно визначати свою юрисдикційну належність, то впродовж якихось п’яти—десяти років РПЦ може повністю втратити Україну. А це не лише половина всієї РПЦ, а й її історія. Доки давній Київ перебуває під юрисдикцією Московського патріархату, останній ніби має давню історію. Але після того, як Київ стає кафедрою першоієрарха автокефальної канонічно визнаної православної церкви, то «історична спадщина» РПЦ радикально звужується. Прямим спадкоємцем спадщини Київської Русі стає самостійна Українська церква, а Патріарх Московський опиняється в делікатній ситуації «голого» (з історичного погляду) «короля». У його королівства є влада, кошти і клейноди влади, але бракує історії.
Святкування тисячоліття хрещення Київської Русі давало РПЦ історичний шанс повернути кафедру першоієрарха церкви до Києва. Втім, не без Божої ласки, РПЦ цим шансом не скористалася. Російський патріарх не переїхав до Києва, а УПЦ розділилася на цілком самостійний, але канонічно не визнаний Київський патріархат та «незалежну в управлінні» але канонічно визнану УПЦ МП. Так Москва втратила можливість заблокувати самостійність Київської церкви, а церква Києва отримала історичну можливість із часом здобути канонічно визнаний патріархат.
Була в РПЦ і друга можливість — не протидіяти, а, навпаки, максимально сприяти канонічному створенню автокефальної Української церкви. У цьому разі Українська церква мала б самостійний статус, але впродовж певного історичного періоду не мала б власного патріархату. А, отже, у Патріарха Московського була б певна можливість позиціонувати себе як Патріарха всієї Русі (в аналогічному становищі щодо Константинополя нині перебуває Еладська церква, першоієрарх якої має титул Архієпископа). У такому випадку Українська церква так чи інакше перебувала б у сфері впливу Москви.
Однак РПЦ обрала найжорсткішу лінію поведінки щодо утворення Української помісної церкви. Російська церква мріє про власний «примат». А без України — її парафій та її (гео)історії — перспективи такого примату примарні. Без України РПЦ може бути динамічною та відкритою церквою. Але не церковною імперією, не «східним Ватиканом», не одноосібним диктатором у православному світі. Тому навіть якщо вся канонічно визнана УПЦ поставить завтра питання про автокефалію або зміну патріархату (з Московського на Константинопольський), можна не сумніватися, що відповідь РПЦ буде витримана в дусі «філософії рабовласництва». «Питання про канонічний статус УПЦ як невід’ємної частини РПЦ перебуває в компетенції Патріарха Московського, Священного синоду та Архієрейського собору Російської православної церкви. Іншими словами, «долю канонічних кріпаків мають вирішувати їхні господарі».

Автор: Олеся ЗОРЯ «Дзеркало тижня»

Content-Disposition: form-data; name="file1"; filename="" Content-Type: application/octet-stream
Категорія: Дайджест ЗМІ | Переглядів: 1415 |
Всього коментарів: 0
Потрібна реєстрація
[ Реєстрація | Вхід ]
Використовуються технології uCoz
Вхід на портал
Пошук

Міні-чат


Copyright Ortodox portal LOGOS © 2017 Використовуються технології uCoz